Сонети - Вільям Шекспір

134
Тепер довідне знаю: так, він — твій. На пропад я — в заклад твоїй сваволі — Даю себе, щоб другий образ мій Мені на втіху вирвався з неволі. Ти ж — загребуща, й не втекти йому, Та й він — терплячий, прагне тих кайданів. Він, вексель підписавши, мною даний, Сам розділив із боржником тюрму. Твоє, лихварко, серце невситиме, — Ти правиш борг за продану красу. І через мене друг тепер нестиме Ярмо важке, і я його несу. Він дав себе мого визволу ради, Сплатив мій борг, мені ж нема пощади. 135
Авжеж, волити волі всі ми вільні, — То ж Вілля мати серцеві не гріх. Нехай же вічно буде тільки Вілль в нім Додачею до всіх волінь твоїх. Чи ти, чиїх волінь безмежна сила, Не вволиш волі — хай волає Вілль? Чи, може, іншим серця ти вділила І вільно Вілля витиснуть відтіль? Безмежне море до свого привілля Прийма й дощі в солоне лоно хвиль. Тож будь і ти прихильніша до Вілля І власну волю увелич на «Вілль». Не відмовляй мені і серцем смілим Вінчай усі свої воління Віллем! 136
Як видавсь я душі твоїй немилим, Заприсягни нечулій і сліпій, Що звусь я Волею, Волінням, Віллем, То й маю залишитися при ній. Доповнивши твого чуття скарбницю, В числі волінь твоїх хай буде й Вілль. Не важить там нічого одиниця, Де множество зійшлося звідусіль. Хай буде в велелюднім тлумі тому Вілль, мов кукіль серед поживних зіль, Аби в очах лишень і в серці твому Щось важив той малопримітний Вілль. Люби лиш волю — й перед світом цілим Мене любитимеш, бо звусь я Віллем. 137
Сліпа любов затьмарила мій зір, І те, що бачу, — вже мені незриме: Краса, позбавлена і фальші, й гриму, В моїх очах — недосконалий твір. Скувала якоря любов облудна Моїм очам, і серце мимохіть Приковане на якорі стоїть В затоці тій, де є ще й інші судна. Як серце гавань гомінливу ту Могло вважати затишком від бурі? Мій зір скривав і бруд, і суєту. Прикрашуючи береги похмурі. Я правди вже не бачу довгі дні, І душу облягла чума брехні. 138
Коли в правдивості клянешся ти, Я, навіть бачачи неправду, вірю, Аби лише в очах твоїх зійти За підлітка, ще скромного надміру. Даремно вірить лестощам пустим, Адже мій вік усяк прекрасно знає. Та фальш беру за правду я, між тим, І щирості між нас обох немає. Не скажеш ти, що обманула знов, Та і мені свій вік признати сором. У парі йдуть лукавство і любов, — Ми про літа в коханні не говорим. Так я брешу тобі, а ти мені, І кожне задоволене з брехні.