Сонети - Вільям Шекспір

139
Не спонукай мене, щоб я твою Виправдував неправду і образу. Убий мене безжалісно й відразу Без хитрощів, в одкритому бою. Скажи, що іншу ти любов зустріла, Лише очей від мене не ховай. Хай твого погляду убивчі стріли Мене, беззбройного, разять. Нехай! Твоїх очей мені вже сила знана: Блаженство в них з трутизною злилось. І, може, їх відводиш ти, кохана, Щоб ними вбити іншого когось. Не треба жалощів. Хай любі очі Мене уб’ють — я смерть прийму охоче. 140
Розумна будь, наскільки ти жорстока, Зневагою не ятри мук німих, Бо туга вирветься моя глибока, Як тільки знайдуться слова для них. Коли й не любиш, ошукай в коханні І ласкою зміни жорстокий гнів. Так хворий в лікаря у дні останні Надій благає поглядом без слів. В розпуку впавши, в божевільнім стані Сказати можу те, чого не слід. І наклепи, низькі та безпідставні, Підхопить радісно зломовний світ. Щоб не дійти цього, криви душею, — Здавайся хоч із вигляду моєю. 141
Мій зір тебе не любить, далебі, Усякого набачившись пороку. Та серце любить і не вірить оку, Сто сотень вад не бачачи в тобі. Ні голос твій, не надто милий вуху, Ні дотик ніжний, пахощі і смак Не владні затягнуть мене ніяк На учту зору, доторку і слуху. Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям Не визволити серця із неволі, — Воно, як раб, твоїй покірне волі, За усміх твій платитиме життям. Та вже хоч тим у виграші я буду, Що ти — мій гріх — даєш мене до суду. 142
Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів. Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти. Та зваж пороки наші, щоб узріти Що я на докір твій не заслужив. А годен я докорів і образ, — То вже ж не з уст, які, запавши в нестям, Уже споганили себе не раз Ламанням слів, брехнею і безчестям. Природно це, — мене і не вражає, Що ти когось, а я тебе люблю. Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм Діждеш і ти від іншого жалю. Отямсь, безжалісна й несамовита, Бо власним будеш прикладом побита. 143
Буває іноді, щоб упіймати Шкідливу курку там чи то курча, Дитину опуска додолу мати І тільки й думає про втікача. Дитя волає, щоб вернулась мати, Вмивається невтішними слізьми. Дихнути ж мамі не дає пернате, Під самим носом тріпає крильми. Так мчиш і ти за мрією в погоні, Надіючись впіймать її колись. Я ж простягаю, мов дитя, долоні: — Не покидай, кохана, повернись! Хай воля вволиться твоя, — волаю, — Лиш не давай загинути з одчаю. 144