Сонети - Вільям Шекспір

Твої ж літописи й архіви — лжа, Яку ти нам відновлюєш хапливо. Я зневажаю час і зміни всі, На вірність присягаючи красі. 124
Була б моя любов дитям нагоди Чи долі байстрюком, гріхом батьків, То місце б їй примхливий час находив Серед квіток або між будяків. Не з волі примх вона зроста на подив, То й не впаде від підлих язиків. Що їй вимога нетривкої моди? Що їй прихильність часу або гнів? На неї вже погрозами не вплине Винаймувач короткої хвилини. Звелась вона, незрушна, як гора, Над спеки злі, над зливи і пороші, — Ви в цьому свідки, тлуми скомороші, Для зла живі і мертві для добра. 125
Тримать над головою балдахін, Щоб зовнішню явить тобі шанобу? Чи класти підмурівок вічних стін, Що й кілька літ не вистоять на пробу? Лакуза суєтний, ловець чинів, Втрачає честь у прагненні пошани. Забувши хліб, чого б він не вчинив За ласощі, химерні марципани? Я тільки про твою прихильність мріяв, Душі твоєї бранець і слуга. Прийми ж мій дар малий як щирий вияв Палких чуттів, владарко дорога. Геть, злий обмовнику, дрібний піґмею, Не властен ти над чистою душею. 126
Крилатий хлопче, що в руках затис Мірило часу і разючий спис, В ущербі ти ростеш. З твоєї ж волі Ми любим, в’янемо і мрем поволі. Але Природа, владарка руїн, Гальмує твій і завертає плин. Вона тебе трима лише для того, Щоб Час губить, глумитися із нього. Але тремти — бо для забави ти, Вона не владна вік тебе нести; Надійде час — не сподівайсь пощади: Віддасть тебе свого спокою ради. 127
Колись чорнявих гарними не звали, Хоча б вони були взірцем краси. Оганьблено красу в нові часи, Прекрасне вже доходить до розвалу. А все бридке, удавшися до фарб, Міняє лик усупереч природі, І гине, відданий на жертву моді. Бездомної краси великий скарб. Тому твої і очі, і волосся — Мов чорна ніч. У них відбився сум. Вони по вроді, кинутій на глум. Той колір чорний, мов жалобу, носять І личить так тобі жалоба та, Що визнана за вроду чорнота. 128
Дивлюся, як, о музико моя, Ладів твоїх торкнуться руки милі, Даючи їхній металічній силі Високий лад. В ту мить так заздрю я Украденому щастю плигунів, Що в захваті твої цілують руки. І, клавішів я слухаючи звуки, Обурений зухвальством, червонів. З танцюючими зграбними ладами Я часто помінятися б хотів, Щоб тільки міг на місці тик ладів До рук твоїх торкатися устами. Ах, ті зухвальці крадуть неспроста —