Сонети - Вільям Шекспір

їх. І ліки п’ю уже не жартома. Та зрозумів я: в ліках тих трутизна Болящому, що вроду твою визнав. 119
Яким питвом з отруйних сліз сирени — Пекельним варивом — упився я: То блиск надій, то розпачу змія, То зникла ти, то знову біля мене! Який вчинив я непрощенний гріх, Що всі тортури змушений терпіти! Який вогонь торкнувсь очей моїх І спорожнив запалені орбіти? Благословенне зло, коли від зла Стає миліше нам усе прекрасне, І та любов, що знищена була, Розцвівши знов, ніколи не погасне. Шкода мені на горе нарікати, — Від нього більше зиску, ніж утрати. 120
Твоїм знущанням тішу нині душу. Впізнавши сам оту гірку печаль, За власний блуд благать я плахи мушу, Як маю серце, а не куту сталь. Коли й тебе гріхами так уразив, Як ти мене, — о серце, розколись! Чи я, тиран, забув про ті образи, Що їх від тебе зазнавав колись? Нехай та ніч, печальна і найдовша, Мої страждання нагада мені, Щоб, каяття бальзам я віднайшовши, Зцілив тебе, як ти мене в ті дні. І я, і ти — вчинили блуд по разу: Тепер взаємну вибачмо образу. 121
Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого, Впокорившись обмовам навісним. О суд очей чужих! Як нам із ним Погодитись нелегко, їй же богу! Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб Мій серця жар? Здолав його б донести Шпигунський набрід, що кладе на карб Мені все те, за що я годен честі? Я — отакий, як бач. Ганьбить мене — Це міряти на свій аршин піґмеям. Та я ж високий як на них. Бігме їм Це не з руки. А хто мене зігне? На грішника — то всі, і навіть діти, В смолі пекельній мусили б сидіти. 122
Чи б міг дарунок твій на незабудь Мені любовну пам’ять замінити? З лиця землі колись роки зітруть Гучних митців полотна знамениті. Та в мого серця пам’яті живій Твій образ житиме, не знавши тліну, Аж доки серце, доки мозок мій І доки сам безслідно я не згину. Твоїх чуттів не передасть папір І спогаду не збереже про тебе, — Тож тільки серцю ти мойому вір, А в знаках пам’ятних нема потреби. Для пам’яті ж тримати опертя — То визнати можливість забуття. 123
Не тішся, часе, що мене схилив; Нові твої і піраміди, й храми Це — давнина, в якій немає див, — Нове вбрання з старими вже латками. Наш вік — малий. Здається через те Старий той одяг нині — як новий нам. Ми віримо, із наших рук росте, Що узяли ми в прадідів у винайм. Не йму тобі я віри, не вража Сучасне і минуле, та й не диво: