Мій хрест - Олександр Ірванець

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень і їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив

Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город

Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги

І крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?

Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого

подібного не дочекаєшся

1989 р.

Тамбурна балада

Молоток залетів у вагонне вікно

На сто шостому кілометрі,

І обличчя мені обпекло

Гарячковим подихом смерті.

Він лежав на підлозі, уже не страшний,

Вже позбавлений вбивчої сили,

І все далі і далі у пітьмі нічній

Віддалявсь той невдаха-мисливець.

Він долоні, напевно, хова в рукавах,

А в долонях хова сигарету.

Ну чому він так зреагував

На вікно з моїм силуетом?

Хай не всі ми – при молотках,

Але так воно, може, й лучче:

Моє слово – в моїх руках.

В кого кидаю?

В кого влучу?..

1985 р.

«Переночуй мене, вишневий саде…»

Переночуй мене, вишневий мій саде.

Т. Шаповаленко

Переночуй мене, вишневий саде,

Бо це моя остання в світі ніч.

Бо завтра хрест мені на плечі сяде,

Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,

Вишневий саде, звешся Гетсимань.

Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,

Як символ ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий

Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,

І чути присмак вишень на губах…

Сон

На кухоньці маленькій, 3×2,

Мій приятель, людина незаможна,

Вигукує образливі слова

Про всіх, про кого можна і не можна.

І набакир збивається крава —

Тка,

ткана і давно уже не модна…

Неправда, в нього модний комірець,

І сам він – популярний літератор.

І навіть сам він править за взірець.

Його звуть Татом, а не Супостатом.

Неправда – це ще зовсім не брехня.

Неправда – це предмет купівлі й торгу.

Краватку він змінив ще того ж дня,

Широку й куцу – на вузьку і довгу.

Купив білетик «Спринту» навмання

І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…

А може, й вогку гілочку верби

Він виграв на весняному базарі.

А може, він рідню свою любив…

– Пробачте, та про це ви вже казали.

– Пробачте, я про щось уже казав?

– Казав! казав! – здовкола загукали.

– Ще й молока з губів не облизав!

– Це в мене вуса так пообмерзали…

– Та то у нього піна на губах!

– Та він скажений! Кличте витинара!

Я втік. А роздратована юрба

Позаду розчаровано стогнала…

Сумнів

Гуляє по землі людина-функція.

Гуляє, але часу не марнує.

На підвіконні червоніє фуксія,

Ну, тобто квітка теж функціонує.

Функціонує сонце в небі синьому,

Функціонують трави і дерева.

Зупинишся у бігу непосильному

І думаєш: «А може, так і треба?..

Гребти до себе правдами й неправдами,

Як Олександр Іванович Корейко,

І хай в душі якісь високі прагнення

Цвірінькають, як в клітці канарейки,

З кілочка на кілочок перестрибують,

Все імітують сум, якісь боління…

А зрештою й вони крихти отримують.

Крихти, що звуться докори сумління».

1986 р.

Травнева балада

Травень, а так, понімаєте, холодно.

Так, понімаєте, все навпаки.

А за вікном починається поле,

І видно за полем село Бармаки.

В час, коли бідній душі одиноко,

А поруч дорога гурчить об’їзна,

Я плащ одягаю і йду на дорогу —

А може, полегшає, хто його зна…

Дорога так само, як я, неприкаяна,

Дорога мене обтікає, мов каменя,

Байдужа, хоч губи собі прокуси.

Дорога мене приведе до лікарні —

В дощі рожевіють її корпуси.

В мене тут зараз ніхто не вмирає,

Так що й сумління знеболено спить.

В мене тут є санітарочка Рая.

В Раї для мене знайдеться спирт.[1]

Підем гуляти? Рая не проти.

Станем в садочку під деревце.

Віршів читати Рая не просить,

І дуже я вдячний Раї за це.

Рая сама говоритиме більше.

Каже: «Наравицця дуже мені

Амириканський писатель Селінжер.

Знаєш, – питає, – такого, чи ні?»

Я відповім. (Не те, що подумав.)

Пахне мовчання, як шоколад.

Голдена Колфілда постать сутула

Ген у вікні однієї з палат.

Я відчуваю – підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю

Прямо в холодних і мокрих кущах.

Далі вже слів не знаходиться в мові,

Тільки – що ми молоді і живі.

Буде як острів в зеленому морі

Плащ мій, простелений на траві.

Скоро вмирати я ще не збираюсь.

Я ще існую,

Бо я ще люблю

Милу мою санітарочку Раю

І мокру – під нею – вітчизну мою.

Але коли таки прийде по мене

Баба безноса з косою в руках,

Хай би росли такі темно-зелені,

Мокрі й холодні кущі в головах…

1984 р.

Тінь великого класика

Вул. Уїльяма-Шекспіра

Напис на табличці

На вулицю Уїльяма Шекспіра

Я дівчину недавно проводжав.

Був дощ – не дощ,

а просто мжичка сіра

І вулиця Уїльяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос»,

Який римується з диктатором Сомосою,

Якого нахиляли з Нікараґуа…

Я захопився…

Але ніч така була!..

І був індійський фільм «Любов і помста» —

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я,

Всміхалася супутниця моя, —

Її душа так пристрасно кипіла,

Бо не могла забути – й не забула