Мій хрест - Олександр Ірванець

Олександр Ірванець

Мій хрест

Художник

Ви думаєте – легко?

Ой, нелегко.

Стою один, обличчям до стіни.

Мої ненамальовані лелеки

Перепливають небо восени.

Ви думаєте – швидко?

Ой, повільно

Я опускаюсь вічності на дно.

З підрамника волає божевільно

Розіп’яте, порожнє полотно.

О, полотно!

Ти що не день малієш,

Мов шагренева шкіра днів моїх.

Великий світ.

Всього не намалюєш.

І все-таки не спробувати – гріх.

Ви лічите на метри чи на літри,

На тонни й грами всепланетний скарб,

А в мене світ вміщається в палітру.

В одну палітру.

В кільканадцять фарб.

Вона – мій еталон між еталонів,

Супутниця у швидкоплинних днях.

Свої замерзлі, втомлені долоні

Відігріваю на її вогнях.

Вона – моя непройдена дорога

На ручці пензля, мов на важелі.

Ви думаєте – довго?

Ой, недовго

Живем на незмальованій землі.

Ви думаєте – близько?

Ой, далеко

Той дивний край,

Куди через моря

Летять ненамальовані лелеки

І білі пелюстки календаря…

Літо 1980 р.

«Хтось говорить про гроші…»

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші —

Найдорожчий папір.

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

Осінь 1980 р.

«Вже літня ніч допита до останку…»

Вже літня ніч допита до останку.

Вже жовті плями в кленів на щоках.

Блювотина осіннього світанку

Стікає жовто по моїх шибках.

На обрії, на шпичаках чорнолісу

Докорчуються трупики ідей.

Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,

З туману виповза осінній день.

Каноничі, 1980 р.

Перший сніг

Ніякий сніг не вічний. Але цей —

Не вічний двічі.

Першість завше тлінна.

Мої слова загрузли по коліна

У синьому снігу твоїх очей.

Вмерзають, мов очеретинки, в лід.

Й ця осінь – до незвичності холодна,

І на небес розчахнутому тлі —

Відбілені розлукою полотна,

І я – самолюбивий до плачу,

В стремлінні до пріоритету впертий, —

Я сам собі ледь чутно шепочу:

«Якщо вже бути снігом – то не першим…»

І білий сніг, холодний хліб зими,

Торкаючи замерзлими вустами,

У долі я прошу: «Благослови

Цих світлих днів розтоптані кристали…»

Листопад 1980 р.

Багатообіцяюча пісенька

Все-таки ще по-божому

З нами життя обійшлось:

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Кожному незнаменитому —

Слави фужер лимонадний,

Кожному Мартіну Ідену —

Власний ілюмінатор.

Кожній біді непрошеній

Протиставляють волю,

А голові непорожній —

Крука над головою.

Кожній дрібноті службовій

Є мрія про вознесіння.

Кожній великій любові —

Пишне, бучне весілля.

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Що ж мені, що ж мені, що ж мені?

Що ж?

Журавель

Я журавель. Той самий, що у небі.

Той самий – не синиця у руці.

Як проти сонця глянути на мене,

То наче сонце взято на приціл.

Щось шемрало мені в громах полемік:

«Хіба ж це та, омріяна зоря?

Ти ж – журавель, а не нічний метелик,

Чому ж летиш на світло ліхтаря?»

Хіба їм зрозуміти, недотепам,

На попелищах нетривких святинь,

Коли навколо ніч, холодна й темна,

А той ліхтар – він все-таки світив!..

Це потім лиш, безсонними ночами

Я зрозумію з болем і з жалем,

Що навіть з перебитими ногами

Я все-таки лишаюсь журавлем.

Сніги січневі і сади травневі,

Я вас чекав, я довго вас шукав.

Я вільний журавель. Я знову в небі.

Твоя синиця – у твоїх руках.

1984 р.

««О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо…»

«О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо,

Кулаки стискаючи в кишенях, —

Знову цілять не по тих мішенях,

Людство знов когось не вберегло».

Так вже споконвіку повелось,

Що свистить каміння у повітрі

І новітні грані непомітні

У мистецтві відкриває хтось.

Ось прийшов і в небесах повис

Високосний номер телефону,

Наче заголовок фейлетону:

«Альпініст не озирнувся вниз».

І пілот не озирнувся вниз,

Висоту хапаючи очима,

Та з тієї самої причини

І поет не озирнувся вниз.

Голосами наших матерів

Кличе нас колишнє і минуле,

Але що позаду ми б не чули,

Ми повинні бути угорі!

Пейзаж з вікна казарми

Планета снігом отруїлась…

На землю впав замерзлий птах.

А десь далеко – Україна

Згоряє в голубих снігах.

Ламає річка білий берег,

А у проваллі берегів

Стоїть самотній Пітер Брейґель

В німому розпачі снігів.

Палітра кругла, наче плаха,

А на блідому полотні —

Забронзовілий контур птаха,

Який безгучно впав у сніг.

Грудень 1980 р.

Трамвай

Жовтий трамвай – релятивна система.

Не відривай цю хвилину від себе,

Наче провину, наче кровину,

Душу цю світлу, ні в чому не винну.

Дівчинка з профілем Беатріче,

Зміненим трохи й повтореним двічі

Склом запітнілим старого трамваю —

Я тебе знаю?

Що за причина за цими сльозами.

А за плечима: «Що ви сказали?»

Вірш, мов конспект по теорії спектру,

Скептик-аскет в перспективі проспекту.

Вулиць знайомих не розрізняю.

Я тебе знаю…

– Закомпостуйте.

– Будь ласка.

– Спасибі…

Законспектуйте на листі осики:

Скоро вже стане

Поміж мостами

Осінь остання з твоїми вустами.

Гляну в обличчя – і не впізнаю.

Я тебе знаю!..

1981 р.

Осінній лист, або про те, що буде

Добрий вечір. Холодна осінь.

Літній сад – осінні алеї.

Аполлонові на волосся

Опустилась долоня клена.

За вікном – Північна Європа.

Донерветер!

Чорний дощ наші душі кропить.

Добрий вечір…

Осипається наш некрополь —

Добрий вітер…

Добра осінь. Холодний вечір.

Що ж ми винесем?

Що ж ми візьмем з собою до втечі?

– Добрий вересень.

Вийду в сад, підставлю погони,

Листя з клена впаде на плечі.

Не біда, що погода – погана.

Добрий – вечір.

1981 р.

«5000 000 ковтають ранкові бульйони…»

5000 000 ковтають ранкові бульйони,

Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.

Я – солдат будівельного батальйону.

Я – ніхто.

Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.

Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.

В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колона

І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.

Де б життя не носило,