Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати? Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать? Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать..
Журавлі пролетіли: а може, е вісті від брата Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багряніли картини пожеж.
То ішла революція в сірій тужавій шинелі
Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.
Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,
Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.
Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча
І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони,
В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —
На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі І виходять полки на залізні й дубові мости.
І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,
Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.
І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.
Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орлиі
Я в Дніпра запитаю:
— Скажи мені, сивий Славуто, Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?
І Дніпро заревів:
— Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я вічно катам не прощу!
Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,
І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.
— Здрастуй, Києве любий! — ї каже, всміхнувшися,
Київ:
— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
То ж палають вогні за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно Радянська, у світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
2
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста, Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:---- Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю
свою!
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.
Я ізнов тебе вгледжу в пародій привольному колі,
До завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному, ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
З
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала? ,
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б, співом покликать,— так де ж його взять
солов’я?
На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім.
І не хочу я вітром лягати під кінські копита, Соловейком співати на чорному горі твоїм.
Буду дихати, падать, рости й воювати до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!
І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду;
Тільки бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, І слави, й снаги,
Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
4
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті,
Торкнусь тебе ніжно — і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:
Дитини забитої змучений ротик,
Залізом обпечені очі дівочі,
Дідівську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрілянім тілі.
Простіть, якщо словом кого запечалю, Далекі мої, дорогі, помарнілі!
Далекі мої, дорогі і хороші,
Я чую ваш поклик: —До кари! До кари! — Метуть і метуть зимовії пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.
Свисти не свисти, проклятуща нагайко,
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.
І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті.
Озброєні діти Залізнякові,
Ми пройдемо шляхами при стиглому житі.
І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,
У дружбі великій, в братерстві святому: Сухар у торбинці, вода у баклажці І зустріч сестри біля отчого дому.
Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!
5
Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сипа. Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.
І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті? Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.
Пожитки твої хороші, радості небагаті —
Усе димить в попелищі і тліє не дотліва.
Іржали коні в артілі, ворота іскрипіли новії, Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...
І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,
Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!
— Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки '
обгорілі
Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.
Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.
І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,
Немов розстріляних очі біля кленових воріт.
Не
