Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх не можна перестріляти, перевішати, перенищити, бо куль не вистачить ні в яких

автоматах, бо немає таких арсеналів із зброєю, нема такого вогню в світі, щоб спалив і знищив твій народ, Україно Радянська.

В мені душа твоя жива,

Вогнем горять твої слова,

Хіба ти можеш в тьмі сторіч Згубити день, упасти в ніч? '

Я бачу твій спокійний зір.

У яворах зелений двір,

І шир небес, і даль доріг,

І те, що в пам’яті зберіг:

Юнацьких днів ярке число Барвінком-цвітом поросло.

На сивих ріках весняних Я часто згадую про них;

Ячать призивно лебеді,

Звучать пориви молоді Труда, кохання, доброти,

Якою так пишалась ти.

Дідів старих старі пісні,

Нові мотиви голосні,

Розмову любу віч-на-віч,

В роботі день, в спочинку ніч,

Донбаських трударів сім’ю,

Гарячу молодість мою,

Якій шукав я переправ,

У небі сонця,в полі трав,—

Я все пригадую. Ні, ні,

Ти не поникнеш у вогні,

Де голод, мор, зими пурга,

Моя Вкраїно дорога!

Я чую мертвий хрип коня.

Над полем сиве вороння Десь на пораненім плечі Клює поживу уночі.

Мій батьку, друже, побратим,

Поглянь — за обрієм крутим,

Мов за гетьманщини колись,

Дороги смерті простяглись.

І мерзнуть діти на шляху,

І рище вовк у ніч глуху,

1 до майбутніх поколінь Сяга пожарищ віща тінь. -

Я в серці, друзі, пронесу Гармат важких страшну ясу, Очей побитих мертвоту,

Ночей осінніх темноту І ніжність в мислі молодій Моїх дерзань, моїх надій.

Коли б зібрать безвинних плач І горе висурмив сурмач,

Коли б ту повінь сліз гірку Ізлить в одну сумну ріку,

То світ, який до болю звик,

Від плачу б тяжкого поник, Луги, у золоті беріз,

Зів’яли б навіки од сліз.

Які нам снилися жнива?

Який нас вітер обвіва?

Дивіться: кров і наша мста Густим посівом вироста.

Про весну мріє ясенок,

І підроста в сім’ї синок,

І ти, скривавлена в бою, Плекаєш ненависть свою.

Веде в ліси синовній слід,

Полки ідуть, палає схід,

І виглядають матері У кожній хаті, у дворі.

Усім, сконавшим на мечі,

Усім, постріляним вночі,

Братам, повішеним в краю,

Свою печаль я віддаю.

На частки серце поділю,

Щоб рівно гніву і жалю Припало кожному із нас На добрий день, на інший час. На крицю — криця, день в крові, А смерть за смерть,— і ми живі, На ріднім полі, на лану Зорем плугами цілину.

Вставай, підпалена вогнем, Вставай, ясніша з коленим днем, ІДо мусить жить — не знемага, Моя Вкраїно дорога,

Моя Вкраїно!

ДНІПРО

Де красні лозняки, де косовиця в луці,

Шумлива дітвора, дівчат ласкава річ,—

Широкий Дніпре мій, з тобою ми в розлуці,

Тож бур твоїх не чуть у горобину ніч.

Я звик до них, було... Круті і сиві хвилі,

І туч важкі полки, і шум дубових віт,

І перші блискавки на дальнім небосхилі, Дитинство гроз моїх, привіт тобі, привіт!

Дощів густе зерно краплисто-золотаве.

Човни просмолені, мов коні, рвуться в даль, Рибалки йдуть в забрід, димлять, як сон, отави, І над усім мостів гуде чавун і сталь.

І райдуга стоїть, повірте, на півсвіта,

В семицвітах ярких, як молоде дівча,

А мати кличе пас: — Дивіться,— каже,— діти,

Он воду із Дніпра веселка позича.

Широкий Дніпре мій, де ми ходили з братом:

— Ідіть на зарібки, на працю йдіть, сини.—

Там пахло рибою, і дьогтем, і канатом,

І стиглим кавуном увосени.

Як радувались ми, обвітрені заброди,

Смагляві хлопчаки, курці і плотарі,—

Що риба йде у снасть, що бурі і негоди Нам в груди б’ють як слід з півночі до зорі.

Що неводи тремтять, натягнуті, як стріли.

Човни вантажені — то буде хліб і сіль.

Отак росли малі. Простіть, чого не вміли,

А кріпкі, як дубки, шуміли звідусіль.

У димний день війни гули дуби кошлаті,

Худоба йшла в пилу потоками на схід,

То чорний був потік, то сивий на загаті, ;

То золотий в полях, де трав прощальний цвіт,

То білий, врунистий.— Нам пити дайте, пити.

Ні, дайте стійла нам і цинкових дійниць,

Ми хлюпнем молоком, заллєм сліди копита, Воронки, вирвані поміж густих пшениць! —

Так плакали корови. Сиза хмара їх покривала враз, свинець косив підряд, ішов мільйон овець, отара, знов отара, і в мирні спинки їм фугасний бив снаряд.

У темних очах їм світилися пожежі,

Ягнята падали, трьохніжки, без снагш

— Стрижіте вовну з нас, вона тонкіш мережі, Ми вкриєм вовною опалені луги!

Горіли ферми виіч за обрієм вологим,

В вечірніх загравах воли ревли, як грім,

І місяць ліз в поля волом червонорогим Між ожереди туч, старим шляхом своїм.

І кінські черепи, об’їдені рамена,

І очі, випиті шуліками дотла,

Ах, коні вороні, не знали ви стремена,

В обочинах крутих погибли без сідла!

Іржання чув би я, мов сурми тонкостволі, Густий гарячий піт росив би гривунів,

А то ось лежите в задимленому полі,

Де явір золотий, як.мармур, скам’янів.

Сяє сонця щит в небесній оболоні,

За видноколом дме смолистий вітровій.

Реви, Дніпро старий, зметнувши хвилі-коні, Стели попони хмар, крівлєю багровій!

Старий, столітній дуб підкошено під корінь. Багато бачив він весіль, смертей і див.

Тепер Хитнувся й ліг на голубу просторінь, Дніпра ярку глибінь навшир загородив.

Ви бачили дідів світанками на кручі В сурових сорочках, в брилях, на самоті?

Вони вже чули брязк, пожари неминучі,

Ладні грудьми лягти на танковій путі.

Полки сурмили в ніч, і куряви сувої , .

Пливли над танками, понад мільйони рук, Над-кінським ржанням злим із далі грозової, Над каски і шаблі, над скрегіт сталі й гук.

І жито сипалось, земля не пахла святом,

І рідні йшли в поля і пізнавали нас.

Боєць прощавсь з отцем, сестра — із старшим

братом.

З коханим — дівчина, такий коханню час!

Я теж гіркоту пив, топтав полин розлуки,

І кам’янів, як смерть, і знову оживав,

Щоб рідні лиця вздріть, щоб чути слова звуки, І клич полків моїх, і тихий стогін трав.

Гроза надходила із заходу до сходу, Багряиодишуча і чорна, як воронь.

І наша ненависть, клекочучи зісподу Людських сердець і душ, роздмухала вогонь.

То наша