Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Ти б руку простягнув — не можна, Ремені в’їлися сухі.

Ти б випросив води попити,

Але добра нема, нема,

Лиш дуб один стоїть над світом, До тебе руки підійма.

І ти, обтяжеїшй думками, Рибалкам у страшній журбі Вклоняєшся в дорожній камінь, Вони вклоняються тобі.

— Як вільна вам година буде, Пливіть ви до моїх сторін,

Сестрі Ярині, добрі люди,

Даруйте ласку і уклін.

А я в глухім далекім краю .

Ті очі тихі та ясні Хоч не побачу, то згадаю Та налюбуюся ві сні.

* ф

*

Прощай, Арале *, назавжди,

Не прокляну і не забуду,

І десь у світі поміж люду ' Невольників, що йшли сюди, Що тут брели, нужденні й голі, У закаспійській злій неволі І до життя не підвелись, Згадаю думою колись...

Нужду згадаю стоголосу Моїх киргизів, голу, босу Кайсацьку2 долю, восени І скрип коліс, і кайдани. Згадаю все, а ти забудеш,

А ти других журити будеш.

Хоч пам’ятай, як я блукав Поміж валами опівночі І гіркоту убогих трав Ложив на серце. Може, очі Прозріють з того? Може, дні Минуть лихі в самотині?

І не діждався... Від біди Не вкриєш серце небагате.

Прощай, Арале, назавжди, Невольничий і щирий брате!

* *

*

Причалили під берег, ніч Очерети зове у гості,

Ні птиць, ані людей, опріч Ясної зірки в високості.

Про що ти мрієш? Спи, поет, В німій петопленій каюті, Вітри, як діти на розпутті, Скимлять, зриваючися в лет. Та щось не спиться... Нагорі, На тій на палубі, солдати Співають, що родила мати,

А потім кинула в журі,

І затихають. Тільки враз Високий голос лине, лине. (Згадай дитинства юний час, Село, сестрицю біля тину...) Ти з ліжка встав і мов ожив, Співця виходиш привітати, Можливо, їде він в солдати, А може, й службу одслужив? Обнять його... О, якби так!

І прозріваєш від омани:

Співа закутий у кайдани На палубі старий варнак.

КОЛИ Я ЙШОВ У ЛЮДИ...

Коли я йшов у люди на світанку Весни моєї, спутниці у мандри, Високе небо барви позичало

У синь-морях, і явори столітні Мені вклонялись низько до землі.

Хоч кукурікав півень, хоч лисиця Майнула, мов заграва на узліссі,

Хоч дітлахи гуляли біля двору .У м’ячика, а менші — в деркача,

Я поминув їх, бо шукав дороги.

Крутої і гіркої, мов розлука, і дружби, невимовної на слові,

Але такої, що без неї — смерть.

Мій дядько, швець Микита-чорнокииж!Ш:<, Горілку пив і клад шукав щоліта (Нажив горба і волосом посивів За тим немудрим шевським ремеслом),

Мене проводив до дніпрових плавнів:

— Іди, синок, іди у світ, учися,

А хто добув хліб-сіль тобі малому,

Того в житті своєму не забудь.

І він до рук дає мені книжчину,

Обтріпану, зачитану ночами,

Притерту часом, інколи сльозою,

Долонею шорсткою, у смолі.

Та книга в нас на покуті лежала, На'виднім місці, гнівна і журлива,

І з неї я свою весну дитячу У слові пив, і плакав, і сміявсь.

Жалів сердечно бідну Катерину,— Куди-то їй подітись одинокій?

Івасику б сорочку полотняну Свою віддав. Івасику, де ти?

Літа минули, і не треба згадок.

Стежки сирітські половіють житом,

А в долинах сестра ласкава, осінь,

Мов Перебендя кобзою, дзвенить.

* *

*

Рука фельдфебеля карала І дарувала чорні дні,

В пустелі сірій Косарала 1 Палила душу на огні.

Лихої кривди та огуди У нашім слові не знайти.

Ідуть зі мною чесні люди,

І хліб росте без гіркоти.

І де царів собаче тіло Згнило в землі,— про це не мрів. Немало битов одгриміло І одшуміло пожарів.

Царі зотліли у могилі, їх падло змила каламуть.

Ясні сузір’я, серцю милі, Шляхами давніми пливуть.

Але не можу я забуть Слідів співця, сумну пустелю,

І на плечах стару шинелю,

І в колючках аральську путь.

Слова Тарасові могучі Обережу в своїм житті,

Щоб вороги, як гади злючі,

Не підповзли на тій путі.

* *

*

Смолокури і кожум’яки,

Роду чесного бунтарі,

З вас ніколи ніхто не плакав, Помираючи на зорі.

Чи така вже родила мати,

Чи до серця вкотився грім,

Що чекали вночі розплати І сміялися в горі тім?

Чи .таку вже силу любові Узяли до сердець своїх,

Що кували на вас окови,

Ви ж кістьми протирали їх!

Я розвію навалу суму,

І в півночі веселий час Я Тарасову світлу думу Проспіваю й згадаю вас.

Хмара випливе ясиопера,

Дуб хитнеться в старім гаю... Ваших дум голубі озера Переллються в душу мою.

Поміж м’яти і поміж рути Зацвітають мої лани.

Я ж не можу ніяк забути Каторжанськії кайдани!

ІЗ ЗБІРКИ «ЖАЙВОРОНКИ»,

1940 р4

ЖАЙВОРОНОК

За свіжим подихом весіннім В напівпрозорій вишині Не клекотом, не голосінням Вночі згадаєшся мені.

І як шукать тебе в глибинах Небесних незвичайних нив?

В роздоллях житніх і полинних Навік ти серце полонив.

Обляже, ляже чорна туча І вже сріблом стинає'тьму, Маленька грудочка співуча Не видна зору мойому...

Отак би жити синім квітнем Під небом зоряно-рясним,

На око — зовсім не помітним,

На слово — дивно голосним.

МАНДРИ

В путь нічого збирати не буду:

Є тютюн, і книжки, й сухарі. Десь піду я спокійно між люди, Поклонюся вечірній зорі.

Так ходили, мабуть, Святогори ’, Де земля — як волошковий клин, Так піду я в поля неозорі Із піснями один на один.

Попрошу собі сил небагато Молодим і гарячим слівцем:

Щоб на руки всю землю підняти, Повернути до сонця лицем!

*

Забіліли сніги у дубовій діброві,

Голубого узору на вікнах сліди.

Не затримуй мене на останньому слові, Попрощайсй, як треба, і в путь проведи.

Будуть літа летіти в цвіту і негоді,

Поїзди грімкотітимуть, битиме грім,

І старенька земля, як боєць у поході,

Ізі мною поділиться хлібом своїм.

Може, яшно-черствим, може, тепло-пахучим, Гіркуватим димком новину занесе,

Щоб наснились мені уночі неминуче Темно-карії очі, дорожчі зз все...

Рахманних піль запахли чебреці,

Упала синь в захмарені калюжі,

Разом підемо, запальні та дужі,

В оце розквіття, в простори оці!

Бджола колише марево гречок,

І жайворонка срібляний смичок Згубився в небі, в шумі яровому.

Та вже на обрій туча виповза.

Невже шумить? Невже гуде гроза?

Люблю я день і поклоняюсь грому.

МАВЗОЛЕЙ

Якщо стомився, живучи землею,

В грозі ішов і виростив сади,—

У дальню даль до зірки Мавзолею Іди, товаришу, іди.

І стань,