Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Тнучи напасника, смертям згубивши лік.

Не треба слави нам. Була б лиш битва сміла, Та хліба шмат черствий, та ще сорочка біла, Та щоб Дніпро шумів із Волгою повік.

ТАРАСУ ШЕВЧЕНКОВІ І

Коли течуть криваві ріки В степах, опалених вогнем,— Прославим скривджених навіки, А кровопивців прокленем! Розбили хату і кімнату,

Взяли добро у трудні дні,

Та віру, зоряну й крилату,

Не спопелили на вогні!

Святе, нетлінне наше слово Горить, як віщий знак, вночі,

І стяг сіяє малиново В землі на скровленім плечі.

Приліз панок, холуй, незлюбок, Щоб люди стали, як воли, Батьків старих, дівчат-голубок В фашистські ярма запрягли.

За віковічними дубами Встають побоїща вокруж.

Боєць заспраглими губами В бою водицю п’є з калюж.

І він звертає зір одразу До любих сходжених стежок. Зелена сумка протигазу йому нагадує лужок На славній Київщині дальній, В долині збитій і печальній,

В ромашковій. Де отчий дім, Де від гармат гуляє грім,

Де від танкеток чорна туча Ляга на сиві ковилі.

Слідом Тараса тінь могуча Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти Диктує полум’я руде.

— Ти бачиш, батьку?

— Бачу, діти.—

І знову йде, і далі йде.

Я серед битви розумію,

Яке терпіння і надію В нарузі, в горі, в злі нужди Ми з ним виносимо завжди. Гаряча сила, непочата,

Як іскра в горні не стліва.

...І підростуть малі внучата На вольні, радісні жнива,

І сонце з обрію поверне Зігріти землю гаряче,

І кров розбійників зажерна В слов’янські ріки потече!

І встануть мертві начрозплату, Немов живі. І гнівний люд Зведе на плаху німця-ката, Щоб Україна — наша мати — Не плакала. Настане суд!

2

В полях обвітрених шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря.

Чимало'я там жив і чув дніпрові хвилі, Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі, Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.

Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,

Під небом канівським, насилана високо,

Торкає струни днів чи слуха солов’я,

1 грім її січе,— вона ж міцніше грому,

Огонь її пече,— але стиха потому,

Неопалима будь! Заступнице моя!

Там соловейко вмер і почорніли віти,

Німецька бомба б’є у наші заповіти,

Стукоче автомат; похмурі, злі, чужі З Німеччини вовки забігли на подгір’я.

Мов трута—хліб для них, і як мечі — сузір’я,

Не варнаки,— а ми взяли святі ножі.

Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром,

Не плодом сад рясний,— а нашим смертним

вдаром,

Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.

Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,

Родили вовченят, дали їм зброю в руки:

Вітчизну нашу вбить? — Але вона жива!

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!

Де, наче сурма, спів Тарасового слова,

Де й сам він устає над бурями війни.

— Любіть її, любіть в страшну годину люту,

У добрий вольний день і в нещасну минуту,

Любіть її повік, умріть за ню, сини...

Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря.

На чолі зморшка є? — То з гніву та печалі,

Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі, До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!

ФРАНКОВІ

Ковальський сину Йване, в огні усі Карпати, Неначе сотню горнів роздули ковалі.

Стоїть на орнім полі твоя гуцульська мати, Горобина й пожари. І хмари, й журавлі.

Багато буде битов. Немало є роботи,

Щоб знов зерно родило рясне та молоде.

— Вставайте, партизани! Вставайте, патріоти! Франко із нами поруч, Франко із нами йде!

У ріпників суворих, де бориславські ями,

В курній мужичій хаті, в роздоллі полонин-:

— Брати! — лунає голос.— Не гнись під нагаями! У серце бий чужинця! Чи воля, чи загин!

Гуде ріпницьке коло, не спить гуцульська хата, Зіходяться сусіди, шепочуть віч-на-віч.

Заряджено гвинтівки та на фашиста-ката,

Чабан коня сідлає у партизанську ніч.

Розмай-трава усохла, з пожару чи з розлуки.

— Давай-но хліба, мати, нам час, бо ждуть

фронтиі —

Виходять на фашиста Франка Івана внуки И Тарасові онуки із ними, як брати.

ЗЕМЛЯ (З поема «Катерина»)

Ще кавескадрони гриміли, шаблі блискотіли, як жала.

— Доволі! — Сашко засміявся.— Доволі! — озвався

Коваль.

За обрієм димним і сніжним вона розпростерта лежала, Воронками рита й колісьми, кошлата од вибухів даль.

І трупи ворожі чорніли на білій пороші: — Нівроку, Вилазь, екіпаже, спочинем! — А серце як б’є, не втаїш. Береза ця снилась Сашкові, ти бачиш її, білобоку,

Гілля нахиляє, шепоче:

— Свої, не спізнаєш? Свої ж!

Он черепи кінські, омиті дощем і зав’югою злою,

Он хата ще тліє і клуня, і квилять на вітрі дроти, Сашкові ударило в груди не вибухом і не імлою:

— Хлоп’ята, вона — Україна! Земля моя рідна, це ти!

Це ти, моя..,— й слова не скаже.— Це ти! — і хитнувся

з утоми.

І губи зашерхлі од спраги затиснув, і руки простяг,

Мов батька обняти чи матір і сліз не втирати потому, На вітрі жорстокім із поля, під небом багряним, як стяг.

Сашко, поклонися, чого ж ти? Неголені щоки колючі, Долоні шорсткі од металу на груди землі поклади.

•— Ти чуєш, які ми єдині, ти віриш, які ми негнучі? Померші із мертвих скресають, твоєї торкнувшись біди.

Земля моя рідна! Як довго, неначе сто років, їй-богу, В кошмарі ввижалась далека, у сні — золотиста, мов

цвіт.

Гойдала повішених катом, крівлею змивала дорогу, Уже не квітуча, а чорна, і димна; й суха, як граніт.

Хотів тебе бачить у жнива, у копах, в колоссі ізнову,

В стодолах важких і високих, у яблуках, в синім соку. Везли б з емтеесу горюче, співали б жінки обжинкову, Умреш — не почуєш другої, і то лише раз на віку!

А що ти запліднила, плідна? А що ти вродила, родюча? Фашистська брехня засівалась, фашистська підлота

росла.

Не чую я шуму пшениці, не бачу я злота остюччя, Залізом порита й полита в крові, без обмірку й числа.

Земля моя рідна! Сашкові схотілось торкнутись рукою Замерзлої ріллі під снігом, бо дихав під ним чорнозем. Він грудку узяв — і в долоні зігрілась вона, й випадкові Зернята пшениці потрухлі із