Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Зупиняється загін, від підків стихає дзвін.
Двісті верст вночі засніжено, не малий-таки прогін...
Тільки ж є одна біда: де ночівля? Де їда?
Коні схудли в перегонищі, збруя хляпає руда.
Подивися вдаль, комдив, де ти бачив стільки див? Люди йдуть тобі до помочі, щоб ти рук не холодив,
їм ні краю ні кінця, є овса і є сінця,
А дівча дарує хусточку наймолодшим трьом бійцям.
На хустині срібна нить, квітка тягнеться в блакить.,, І стоять бійці, і думають, і не знають, як ділить!
ТИ ЗНОВ МЕНІ НАСНИШСЯ
Ти знов мені наснишся як і вчора,'— В хустині красній милі нагідки,
У посмішці любов і непокора,
І трепет губ, коханих навіки.
Та я вже буду десь далеко, дальше. Як мрій твоїх незбагнена краса, Гримучий поїзд, поле перегнавши, Наздожене вечірні небеса.
А в полі, полі позолоть прозора, . Шипшина квітне, яряться гудки.
Ти, може, тут проходила учора?
У посмішці любов і непокора,
В хустині красній милі нагідки...
Тут замість надгробка височить сіра гранітна скеля. Каменяр важким молотом б’є її груди, і здається — вона от-от затріщить розсиплеться. Як гордо піднесено чоло Каменяра! Яка сила в його руці! Здрастуй, вічний революціонере, здрастуй, мій брате-поете!
В осінніх днях і в сніжному завою Синам розкажуть мрійні матері,
Як ми ішли із думою новою,
Нових часів нові каменярі.
Як блискали за танками зірниці,
Як вересень горів на знамені.
І от на цій заквітчаній гробниці Зійшлися наші помисли і дні.'
І тут не буде ні сльози, ні жалю...
Гвинтівку в тиші нахилив боєць.
Ти чуєш нас, знедолений ковалю,
Син коваля, і мрійник, і співець?
Чорніли дні, і люди гірко снили,
Аж доки брат не кинув гордий клич.
І пролилось чуття нової сили,„
І слів, і квіту, і людських облич!
Твоїм пісням, полкам твоїм і чотам Вставать з бійцями рано па зорі,
Де звергнули скалу, политу кров’ю й потом, Нових часів нові каменярі!
КУЗНЯ В НАГУЄВИЧАХ
А в тій кузні коваль клепле, А в коваля серце тепле
/. Франко
Всі знали в кузні коваля,
Бо линув гук зблизу, здаля. . Старий, скажу вам, мав снаги Кувать-сокири чи плуги.
Та промайнули, зникли дні,
Умер коваль в самотині,
А кузня світиться вночі —
То син з плугів кує мечі!
Над Збручем зірка падала високою дугою,
Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.
А ми угору зорили, в нас не було другої,
Крім тої, що зіходила на краснім знамені.
Вона ясніла трепетно, вишивана добірно Сестрою, чи коханою, чи матір’ю вночі,
1 колихнулась музика тривожно і загірно — Ударили у наступ смагляві сурмачі.
Тоді зенітки рушили і вилітали соколи, Прожекторами блиснуло з долинної пітьми.
Піхоті стало весело, броньовики захокали Могутніми моторами, зеленими грудьми.
А я хвилинку виберу, скажу про командира (Отак за першим спогадом і другий виплива): Людина він обкурена, душа у нього щира,
На землю глянув галицьку та й мовив: — Удова!
Ти сивою вдовицею квилила, побивалася,
На торжищах магнатових, на чорних сеймах лжі,
І що тобі судилося, і що в дворі зосталося,
Крім кожушанки рваної, трембіти і межі?
Печаль горюча випала ясним очам хорошим,
А батько йшов у наймити, то син просив: —
Візьми! —
Шуміла полонинами, ридала Черемошем, Тернопільськими зорями горіла, як слізьми.
Та що недолю згадувать веселим часом раннім! Діди вклонилися чоломно, і газди, й ковалі:
Сам Тимошенко їде на скакуні буланім,
Івася п’ятилітнього тримаючи в сідлі.
А той вдягнув будьоннівку і посміхнувся зворушнб, Що аж дівчатам іскрою сяйнуло на душі.
Виносить мати коржиків із молодого борошна!
— Беріть та пригощайтеся. Беріть, товариші!
Над Збручем зірка падала високою дугою, Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.
А ми угору зорили, в нас не було другої,
Крім тої, що зіходила на краснім знамені!
ІЗ ЗБІРКИ «БЕРЕЗЕНЬ», 1940 р.
БУСЕЛ
Він прилітає з далекого краю,
Не спочиваючи, лине, лине,
Здається, на світі миліш немає,
Чим наше подвір’я, стара яворина.
Стоїть вона здавна, листом багата, Бува, зашумить, а бува, не шелесне.
І от він шукає її; і хату,
І те, що прожито, як сон чудесний.
Спочине звечора в темному лузі,
Де в синій заводі чайка кигиче,
А потім купається собі в галуззі,
Гніздо лаштує, буслиху кличе.
Давно спарувались, як птиці гоже, Пір’я назносять, кладуть між віток,
І хлопці вже чули (чи брешуть, може), Як розмовляли вони про діток.
Таким його знаю. Ліоблю недаром За крила міцні чи за бистре око (Вбиває гадюку одним ударом,
А потім в небі кружляє високо.)
Чи, може, за те, що у час негожий Летить у гніздо, забуваючи втому?
Не смійтесь, я теж на бусела схожий Такою ж любов’ю до отчого дому.
ГАРМОНІСТ
Бував я гармоністом на весіллях веселих, Гримів ладами високо в долинному краю, А небо виливало дощів зелений келих,' Щоб остудити голову збентежену мою,
І знову на околиці пала шипшина дика, Дівчата позіходяться із чотирьох доріг.
— І де це заподівся малий отой музика,
Лади попересохли чи, може, занеміг?
Затанцювать метелицю а чи гордисту горлицю, А він забув чи виїхав, чистісінька біда!
І мила, не танцюючи, до милого пригорнеться І на другій хвилині про мене не згада.
*
*
Зерно і камінь, суша і вода Достойні буть зображені в картині, Краєчки хмар, на вітрі темно-сині,
І вечорів грудневі холода,
І кіс твоїх нетронутий янтар,
І помах' рук, коли ідеш додому.
Ие ляже все на полотні німому,
Усе вмістити я не маю чар.
Зерно відкину, небеса і сушу,
І навіть камню я скажу: прости.
Щоб тільки милої велику душу У незвичайній фарбі донести.
І начебто замилується око,
Та не минеться гіркота досад,
Бо ти предстанеш, тиха, одинока,
І знову землю, вітер і потоки Я поверну назад, назад, назад!
* *
*
Нащадок наш у мемуарах знайде —
У стосах книг живе старий огонь*-—
Як ми на лад новий співали «Байду»
І «Яблучко» котили під гармонь.
Він знайде і замислиться. Чого ще?
Мовчить хвилину, стиснуті уста,
А вслід йому на многолюдній площі Симфонія новітня вироста.
Яких-то чар дано клавіатурі!
Щоб я уздрів, як із глибини літ Ідуть полки, живе жадання бурі І сокола розплатаний політ.
І в цю красу, зрівнявши ногу в ногу, Гранатами обмішане за мить,
Ввірветься «Яблучко» задимленим прологом І на найвищій ноті загримить!
СТРУМОК
З раннього квітня шепоче до осені В лузі дібровному
