Сонети - Вільям Шекспір

прологу І словом древнім, як молитву Богу, Щодня тобі співаю про любов. І ті слова в новій любові й досі Звучать так само на новий мотив. Любов не бачить сивини в волоссі, Навіки взявши старість в наймити. Приходиш ти, любове, гостю любий, Як вигляд наш твою віщує згубу. 109
О, не кажи, що я у фальш запав, Що мій вогонь на віддалі вже гасне. Таж я себе з собою роз’єднав, Тобі в заклад віддавши серце власне. Ти — мій притулок, радісний завжди. Відходив я. Не змінений роками, Вертався знов, приносячи води, Яка щораз мої змивала плями. Якби вміщав я всі гріхи земні, То навіть і тоді лише одна ти Своїм наближенням, повір мені, Змогла б мої пороки подолати. В ніщо цей світ без тебе ставлю я, Моя трояндо, радосте моя. 110
О леле, правда. Вештався я блазнем І ницості поганив почуття, Топтав, низотно торгував не раз ним Без жодного жалю і каяття. Не бачив правди я, лиш незугарне Її зображення криве — на сміх. Та не пішов мій сказ отой намарне: Я досвідом дійшов — ти краща всіх. Тепер по всьому вже. Змикаю коло. І досвідів нових не прагну я. Лиш ти одна. І сяєво навколо, Межо стремлінь, свята жаго моя. Тож хай сягне моя любов бездонна До неба чистого — до твого лона. 111
Їй дорікай, моїй злочинній долі, Богині, винній у моїх гріхах, — Це жебрав я з її лихої волі На людних стовпищах і на шляхах. Мій труд тавром ліг на мою істоту, Як знак ганьби на чоло байстрюка. Я ремеслом позначений достоту, Як чорна сажотрусова рука. Допоможи мені позбутись бруду, Гіркотою зцілитись від хвороб. Гірке гірким вважати я не буду, Яке вже покарання не було б. Твоєї ласки серце прагне, цебто — Єдиних ліків за його рецептом. 112
Твоя любов стира з мого чола Тавро, що брехні випекли жорстокі. Ну й що мені і осуд, і хвала, Зломовності та наклепів потоки? Лиш тільки ти — мій світ і трибунал, Що властен суд чинити наді мною. І не сягне лукавий світ ганьбою Моїх чуттів, закутих у метал. На дно пекельне наклеп я спровадив Тих ницих голосів, що скрізь гули, Я став глухий, як до сичання гадів, До підлих лестощів і до хули. Понад усе — твоя любов незмінна, А цілий світ — пустеля безгомінна. 113
Розставпіися, ввійшов я в себе оком, А те, яким тримаються доріг, Поволі сліпне, вражене пороком. Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг. Ані пташок, ані трави зображень Моїй душі не віддає воно, Тому й душа не має певних вражень Від тих речей, що знала