Адам - Остап Сливинський

Вугільно-чорна палуба застелена пледами; Пляшки і коробки соку, акордеон; одна дівчина Вигинається, зав’язавши футболку вузлом. Біля самого берега хитаються сіті, Ніби хтось полює крізь сон, наосліп, повільно Танцюючи. Говори, бурмочи, клич мене, Змійко, Доки я ще не прокинувся. * * Мала Людка — пам’ятаєш ту замурзану дитину сусідів? — і пес, який приплівся за твоїм сином, а потім зник під час однієї з зимових рибалок, — може, вони приходили тільки до тебе, щоб ти потім могла упізнати їх там?      Людина, людинка й тварина — так ви й стоїте перед ним, вимиті, прибрані, ніби сім’я у фотографа, і мружитесь, і намагаєтесь роздивитись його в мерехтливому, передостанньому його світлі. Дім

1 Мисливська дорога, мощена старим каменем: колись звалася Баронівкою, тепер «Баранівка» — хоч які вже тут барани? Все спрощене до двох тактів, і ліс проглядається наскрізь. Суворі чоловіки в картатих сорочках сидять верхи на кентаврах, схрещених із трактора й мотоцикла. Дочекаємось вечора, доки зійдеться більше зелені, і промені світла візьмуть нас попід коліна і пахви, повільно підіймаючи. І те, що шемрало в темряві, заговорить. Стара шопа під почорнілим ґонтом буде посольством мудреців, що варять сир для дитини. Легкі, визволені від дрібних бажань перед обличчям того, хто достойний вічної слави, ляжемо спати між овець, щоб уранці повернути в бік дому.
2 Так далеко не долетить куля, а я бачу тебе. Як ти сходиш між дерев, несучи сповиток. Поважна, як дівчинка, якій вперше довірили молодшого братика. Переступаєш струмок, певно, набравши у черевики води. І раптом зникаєш за двома рядками живоплоту, за якоюсь дровітнею, з-поміж дошок повітки просіюється світло і гасне, попереду — похилі дуби і смуга густої темряви, в якій старші діти грають у хованки, і тебе не видно вже багато хвилин,