Лiрниковi думи - Степан Васильович Руданський
Догадався, що ще в світі
Соломон гуляє.
І як сина відпитати -
Думоньку гадає.
«Га! - подумав,- зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!»
І зібрав він своє злото,
Казав збити, злити
І із того злота всього
Цілий плуг зробити.
І зібралися цигане,
Золото- стопили
І, на диво всьому світу,
З него плуг зробили.
І послав Давид по світі
Той плужок возити,
І питати, і писати,
Як будуть цінити.
XI
І цінили того плуга,
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
От додому повертають,-
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.
І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
Слуги й того не минули: -
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.
І прийшов він. Зачинає,
Плуга оглядати.
«Да, плуг гарний, - промовляє,-
Нічого казати.
І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злидні їдять три дні,
Дав би купу грошей.
І як дощики, на щастя,
В маю перепадуть,
Тогді плуг йому придасться,
Й гроші не пропадуть.
А не будь дощу ні разу-
Він не варт нічого:
І не тілько хліба сего -
Сухарця цвілого!»
Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали, сердиті,
До самого дому.
XII
І приїхали додому.
Став Давид питати:
«Що там, люде, в білім світі
Про мій плуг чувати?»
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
«Даруй боже тобі, царю,
Многі літа жити!
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали,-
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
Лиш пастух їдей поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з него кпився.
Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нічого!»
«Ой самі ви,- Давид каже,-
3 пантелику збились,
Да і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.
З вас усіх пастух убогий
Єсть найрозумніший.
І пастух той - видно діло -
Син мій наймудріший.
Беріть, люде, коні в стайні,
Каждий вороного,
Поїжджайте, доганяйте
Соломона мого!..»
І зачали люди всюди
Їздити, питати.
Лиш да ремне - в чистім полі
Вітру не піймати!
XIІІ
І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.
«Га! - подумав,- видам баль я,
І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!»
А в Давида - треба знати -
Все робилось живо:
Загадав лиш,- і вродився
В него баль на диво.
Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.
І миски всі срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:
На два локті кажда ложка,
Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою -
Губі не дістати.
Ближче возьмеш - друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.
І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.
XІV
І Давид думу гадає:
«Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.
Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?»,-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.
Тут в минуті, ніби з неба,
Соломон напався:
«Чом не істе, добрі люде?» -
Живо запитався.
«Чи ж не видиш, яка ложка?-
Стали бормотати, -
Возьмеш страви,- очі видать,
Губі не дістати!»
А він живо людям каже:
«Ціхо! угамуйтесь!
Ложки - в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!»
«О, спасибі тобі, хлопче!» -
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.
Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
XV
Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
