Сонети - Вільям Шекспір

Щоб фальш в’ялила мак твого лиця І мертва тінь сягла живого сяйва? Навіщо вроді фальш, адже ж оця Живій троянді позолота зайва? Чому живеш ти в дні, коли до дна Природа вибрала краси криницю? Тепер старчиха знічена вона, Лише з твоєї жебрає скарбниці. То й береже тебе, щоб в дні ганьби Нам показать минулих літ скарби. 68
Твоє лице — свічадо давніх літ. Коли краса упевнено і зримо Росла, буяла, як весняний цвіт, Не смівши удаватися до гриму, Коли ще не заведено було — Зрізать покійниць золоте волосся, Яке б, чуже оздобивши чоло, Жило удруге й заново вилося. Ти воскрешаєш нам священні дні, Явивши скромність і природний розум, Та барв не крадеш у чужій весні Своїм квіткам, що борються з морозом. Тепер за мапу правиш ти природі, — Щоб показать красу померлу моді. 69
Твоя частина, видима для ока, Не залишає жодних побажань; І вірна дружба й ворожда жорстока Твоїй красі склада належну дань. Назовні скарб, то й зовнішні похвали. Та з тих же уст ми чули іншу річ, Коли перед судом людським ставала Частина друга, схована од віч. Щоб душу знать твою — ціннот вершину, — Цікавий люд обстав тебе кругом. До справ і вчинків приклада аршина І дух троянд поганить бур’яном. Той запах вигляду твого не вартий, Бо йдуть в твій сад усі — нема там варти. 70
Нехай ганьблять, — не маєш в тім провини, — Постійно в парі врода й поговір. Так ворон чорний в чистім небі лине, Та неба не бруднить крилом, повір. Обмови ті — засвідчення чесноти Твоєї чистої душі. Отак До квітки ніжної плазує потай Подібний лиходійствами хробак. Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли І юних днів спокуса відійшла, Та правда й чистота твоя зустріли Не всі атаки підступу і зла. А блиску не сягли б твого ці плями, — Ти володіла б усіма серцями. 71
Як я помру, ти довго не тужи, — Замовкне дзвін, і ти забудь про мене, Коли на хробаків це світло денне І ниций світ зміняю на чужий. Читаючи оці слова кохання, Руки не згадуй, що писала їх. Щоб я тобі не завдавав страждання, Похорони мене в думках своїх. Коли очей моїх зімкнуться віки, Ти не повторюй більш моє ім’я. Разом із подихом моїм навіки Нехай погасне і любов твоя. Я хочу, щоб після відходу мого Ти не зазнала осуду людського. 72
Щоб світ тебе примусити не зміг Розповідать, за що мене любила, Забудь любов свою, коли могила Схова навік мене за свій поріг. Бо ти серед пристанища пороку Заслуг так мало знайдеш у мені, Що,