Сонети - Вільям Шекспір

мимохіть удавшись до брехні, Складеш ціну небіжчику високу. Щоб ти уста не осквернила милі, Коли неправду вимовлять вони, Віддай навік ім’я моє могилі, Позбавивши подвійної вини: Що за життя я не уник злослів’я, А як помер, тебе до лжі призвів я. 73
Той місяць року бачиш ти в мені, Коли багряний лист тремтить на вітті Під вітром злим, який прийшов по літі На хори, де замовкнули пісні. В мені ти бачиш вечори бездонні, Коли над світом западає мла, І чорна ніч, що хмуро залягла, Неначе смерть, простягує долоні. В мені ти бачиш ті слабкі вогні, Що юність палять в попелі, безсилу. І те, що перш дало життя мені, В мою перетворилося могилу. Ти бачиш це. І дужче любиш ти Того, хто мусить скоро відійти. 74
Як злий конвой — недуга і роки — Навік мене спровадить до острогу, Тобі залишаться мої рядки — Вогонь ясний, частина серця мого. І будуть доказом — цей слід руки Та жовтий клапоть аркуша старого, Що тільки прах сточили хробаки, Не доторкнувшись до вогню святого. Життя оденки в землю відійдуть, — Їх легко б міг ножем своїм здобуть Грабіжник лютий в закутку глухому, — Тобі ж одній залишиться в віках Не черепок світильника, не прах, А пломінь серця, що згоріло в ньому. 75
Моїх думок жагу втоляєш ти. Як землю — хмара ливними дощами, Ніяк не можу спокою знайти, Немов той скнара з любими скарбами. То тішуся, то схоплююсь вві сні, Наляканий видіннями страшними, То пхну червінці в сховища тісні, То ладен між людей бряжчати ними. Так я й живу: то в пеклі, то в раю, — По зустрічі настане знов розлука, І знов у душу стомлену мою Увійде біль, спустошення і мука. І так щодня — до розпачу й знемоги: То я — багач, то я — злидар убогий. 76
В піснях я не вдаюсь до новизни. Ясного блиску зовсім не знайти в них, Були весь час далекими вони Від форм химерних і сполучень дивних. Про убрання не дбаючи нове, Виходять мислі в одязі старому, І кожне слово у рядку мойому Вже автора на ймення назове. Любов і ти — всякчасна в них основа, Тому-то й завжди одіж в них стара: Мої чуття в обіймах мого слова Подібними виходять з-під пера. Щодня старого сонця сяйво нове, Така й любов моя, все в тому ж слові. 77
Згасання вроди дзеркало покаже, Годинник — час, який марнуєш ти. А мисль твоя, що на папері ляже, Твій слід колись поможе віднайти. Відбита зморшка в дзеркалі правдивім До дум невтішних спонукає нас, Відмірений годинником зрадливим Летить у вічність невблаганний час.