Сонети - Вільям Шекспір

Твій вільний раб, ладен я день при дні Тобі єдиній слугувати вірно, Найменшу примху виконать покірно В години рабства, дорогі мені. Я проклинать не смію навіть скуки, Чекаючи на твій жаданий зов. Коли ж слузі накажеш вийти знов, — Мов дар, він прийме гіркоту розлуки. Ревнива мисль не сміє підійти До справ твоїх, заглянути в ті справи, Я, раб німий, лиш думать маю право: Щасливі ті, хто зараз там, де ти. Роби, що хоч. Моє чуття незриме І зраду, й глум покірливо нестиме. 58
Хай криє Бог, що дав мене в раби, Щоб я посмів твого жадати звіту. Чинить контроль тобі. Що хоч роби, — Покірний раб не має права сміти. Я знову ждатиму без нарікань, І не наближусь без твого наказу, — Моє терпіння, звичне до страждань, Знесе ганьбу, забувши про образу. Де хочеш будь, на власний розсуд дій: Свого ж дозвілля владарка сама ти, І власний злочин лиш тобі одній Дано засуджувати чи прощати. Я ждатиму, хоч пекло в тім жданні: Твої гріхи судити не мені. 59
Якщо на світі не бува нового, Лиш плин повторний явищ і речей, То блуд який це розуму людського, — Знов тяж нести вже роджених дітей. Якби вернуть я міг роки уперті В п’ять сотень кіл, що сонце їх пройшло, І в древніх книгах, де й слова затерті, Я віднайшов ясне твоє чоло, — Дізнав би я, що в дні далекі знали Про чудо це — краси земної цвіт, Вони чи ми вперед сягнули далі, Чи вічно йде шляхом повторень світ. Я певен, що в минулому поети Вславляли менш достойнії предмети. 60
Як хвилі мчать на узбережну рінь, Так в небуття і нині мчать хвилини: Одну поглине вічності глибінь, На зміну їй уже наступна лине. Все зроджене під блиском осяйним До сонця пнеться, зріючи незримо. А там встає затемнення над ним, І Час дари свої стина без втриму: Цвіт юності безжально обрива І люто борознить чоло краси, І все живе лягає, мов трава, На пруг неутомленної коси. Та вірш мій проти смерті сміло стане І захистить твоє лице кохане. 61
Чи це з твоєї волі образ твій Являється примарою щоночі. Розплющує мої дрімотні очі, Відгонить сон і нищить супокій? Чи це до мене шлеш ти свого духа, — Слугу й раба ревнивих підозрінь, — Щоб при мені він, як незрима тінь. Моїх учинків наглядав і слухав? О ні! Не досить любиш ти, щоб тим Себе й вночі тривожить без потреби. Це, біля мене ставши вартовим, Моя любов піклується про тебе, Щоб ти була щаслива уві сні — Комусь близька, для мене — в далині. 62
Гріх