Сонети - Вільям Шекспір

Я був царем, посівши пишний трон, Та зникло все, коли скінчився сон. 88
Коли, свої виправдуючи зради, Нарузі віддаси мене й ганьбі, Я сам допомагатиму тобі, Себе ганьбитиму я без пощади. Найкраще знаючи всі власні вади, В них ладен я відкритися юрбі, Твоєї правоти і честі ради Найбільшу кривду спричинить собі. Та в жертві цій здобуток мій багатий Покриє легко всі мізерні втрати, Моє безчестя, кривди і жалі, Бо знатиму — не марно слугував я: Тавро лукавства, зради і безслав’я Не запалало на твоїм чолі. 89
Скажи, що ваду у мені знайшла ти, Того і зрада виникла твоя. Назви мене калікою, — і я Весь вік прилюдно буду шкутильгати. Так! Ти не зможеш привинить мені Всього, що сам сказать на себе можу: Лжемовців суд, низотну лжу ворожу — Я все прийму. Й не викажу, о ні, Я тайнощів знайомості близької Ні словом, ані поглядом німим, Ні навіть скритим помислом, щоб тим Тобі, кохана, шкоди не накоїв. Я сам себе топтатиму в багні, Бо нелюб твій — ненавистен мені. 90
Якщо не любиш, кинь мене сьогодні, Коли зреклись і люди, і господь. Віддай на муки в пеклові безодні, Лиш як остання втрата не приходь. Не завдавай іще мені страждання, Як душу знов посяде супокій, Нехай не йде по ночі грозовій Холодне, хмуре й дощове світання. Покинь мене, лиш не в останню мить, Коли зігнуся від дрібних утрат я. Покинь тепер, щоб міг я пережить Удар оцей, страшніший від розп’яття. Тоді тягар усіх дрібніших втрат Покажеться мізернішим стократ. 91
Хто хвалиться своїм шляхетним родом, Хто силою, достатком, хто умом, Хто шатами — хай шиті всупір модам, — Хто псом, хто соколом, хто скакуном, І кожному в одній з отих марнот — Вершина мрій і втіхи неземної. Та не зрівняється ніхто зі мною, Бо враз я досягнув усіх висот. Твоя ж любов — над родові́ герби, Над королівські нинші горностаї, Коштовніша за всі земні скарби, Прекрасніша за соколині зграї. Та горе: скарб мій у твоїх руках, — Як відбереш його — і щастю крах. 92
Ну й кинь мене — найгірше учини, — Я все-таки не знатиму розстання, Бо вік сягне мій лиш далечини, В якій зупиниться твоє кохання. Тож не боюсь найбільшого із лих, Коли в найменшому — моя могила. Від примх твоїх, твоїх учинків злих Мене ласкава доля захистила. Несталістю мене ти не зведеш, Бо я живу лиш до твоєї зради. Любов і смерть — мені одне і те ж, І там, і там є джерело відради. Та радощів без смутку не знайти, — Чи ж певен я, що вірна