Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Поезії - Олександр Павлович Бердник
Читаємо онлайн Поезії - Олександр Павлович Бердник
Не забувай колиски давньої, Не забувай старих могил, Де таїна дороги славної. Де джерело одвічних сил!.. * * *
Снилось мені… Я стояв на майдані — Непорушна статуя гранітна. Люди приходили до п’єдесталу Літні і юні, злі і привітні… Тихо вітали. Або проклинали. Квіти пахучі клали під ноги. Бачив я їхні турботи й печалі, Чув міркування, жалі й тривоги. Звільна минали тягучі століття, Пилом вкривалася постать камінна. Серце моє вікове роздирали Люди байдужі, юрби незмінні. Їх турбували справи нікчемні, Заміри суєтні і мурашині, — Тому ніколи ніхто не подумав, Що почуває Гранітна Людина?! Серце ж моє було перехрестям Стежок, надій, сподіванок народних, Дух мій палав на багатті любові До непокірних, бездомних, голодних! Блиски очей покривало каміння, Серця потугу — планетне тяжіння, — Лише у небі далекому чулось Духу мого стовікове квиління! Так промайнули неміряні роки… Ти підійшла до мого п’єдесталу… Впала громово запона космічна — Та, що одвіку між нами постала! Ти упізнала в гранітній подобі Лицаря вірного, любого брата. Ти заридала пекучими слізьми, Щоб сновидіння моє зруйнувати. Ти цілувала серце камінне, Кров полилася на плити гранітні… Ти воскресила мене і забрала Із перехрестя стежок всесвітніх… * * *
Хтось сказав мені: — Смішний диваче, Твоє серце у пустій турботі. Чом за Україною ти плачеш, Звідкіля твоя дурна скорбота? Це ж лише історії химери, Для віків то є хвилева піна! Геть проходять планетарні ери, — Що твоя мізерна Україна?! І твоя співуча ніжна мова, І пісні трагічні, елегійні — Лише слід чаклунської підкови, Що згубили коні чародійні! Я сказав: — Можливо, хай так буде, Зрештою — усе на світі тлінне… Тільки що ж мені наповнить груди, Як із серця піде Україна? І яку я пісню заспіваю, І які згадаю я походи, За яким далеким небокраєм Я побачу ще Дніпрові води? І яку в майбутньому дружина Заспіва над сином колискову? Чи в очах зажевріє сльозина, Як почує він нерідну мову? Він сказав: — Наївний небораче! Сентименти всі твой даремні: І пісні, і подвиги козачі З’їла геть історія недремна! — Час міняє все — моря і сушу, Антлантиди тонуть, виникають, Пропадають і сонця і суші, А тим більше — нації щезають! Це ж тобі не д’явола спокуси, А питання архінаукове: Трусонуть Європу землетруси — Де тоді і Україна й мова? Я сказав: — На Марсі опинюся, Я і там, у кратерах суворих, Матері Небесній помолюся, І побачу знову Чорне Море. Я і в пеклі сотворю Карпати, Спів бандури, тополині віти, Ветху стріху батьківської хати, Кобзаря безсмертні заповіти! І Дніпро до мене засміється, Давню думу заспіва матуся, І козацтво з
Снилось мені… Я стояв на майдані — Непорушна статуя гранітна. Люди приходили до п’єдесталу Літні і юні, злі і привітні… Тихо вітали. Або проклинали. Квіти пахучі клали під ноги. Бачив я їхні турботи й печалі, Чув міркування, жалі й тривоги. Звільна минали тягучі століття, Пилом вкривалася постать камінна. Серце моє вікове роздирали Люди байдужі, юрби незмінні. Їх турбували справи нікчемні, Заміри суєтні і мурашині, — Тому ніколи ніхто не подумав, Що почуває Гранітна Людина?! Серце ж моє було перехрестям Стежок, надій, сподіванок народних, Дух мій палав на багатті любові До непокірних, бездомних, голодних! Блиски очей покривало каміння, Серця потугу — планетне тяжіння, — Лише у небі далекому чулось Духу мого стовікове квиління! Так промайнули неміряні роки… Ти підійшла до мого п’єдесталу… Впала громово запона космічна — Та, що одвіку між нами постала! Ти упізнала в гранітній подобі Лицаря вірного, любого брата. Ти заридала пекучими слізьми, Щоб сновидіння моє зруйнувати. Ти цілувала серце камінне, Кров полилася на плити гранітні… Ти воскресила мене і забрала Із перехрестя стежок всесвітніх… * * *
Хтось сказав мені: — Смішний диваче, Твоє серце у пустій турботі. Чом за Україною ти плачеш, Звідкіля твоя дурна скорбота? Це ж лише історії химери, Для віків то є хвилева піна! Геть проходять планетарні ери, — Що твоя мізерна Україна?! І твоя співуча ніжна мова, І пісні трагічні, елегійні — Лише слід чаклунської підкови, Що згубили коні чародійні! Я сказав: — Можливо, хай так буде, Зрештою — усе на світі тлінне… Тільки що ж мені наповнить груди, Як із серця піде Україна? І яку я пісню заспіваю, І які згадаю я походи, За яким далеким небокраєм Я побачу ще Дніпрові води? І яку в майбутньому дружина Заспіва над сином колискову? Чи в очах зажевріє сльозина, Як почує він нерідну мову? Він сказав: — Наївний небораче! Сентименти всі твой даремні: І пісні, і подвиги козачі З’їла геть історія недремна! — Час міняє все — моря і сушу, Антлантиди тонуть, виникають, Пропадають і сонця і суші, А тим більше — нації щезають! Це ж тобі не д’явола спокуси, А питання архінаукове: Трусонуть Європу землетруси — Де тоді і Україна й мова? Я сказав: — На Марсі опинюся, Я і там, у кратерах суворих, Матері Небесній помолюся, І побачу знову Чорне Море. Я і в пеклі сотворю Карпати, Спів бандури, тополині віти, Ветху стріху батьківської хати, Кобзаря безсмертні заповіти! І Дніпро до мене засміється, Давню думу заспіва матуся, І козацтво з
Відгуки про книгу Поезії - Олександр Павлович Бердник (0)