Поезії - Олександр Павлович Бердник

Лише вугілля і зморений жах… Ти голосила на чорнім погості Й помандрувала по диких світах… Біла сорочка, мов привид, з’являлась В чорних проваллях, у ямах темниць, Свічка твоя миготливо сіяла В тисячах жадібних, дивних зіниць. Та не знайшлось поміж них твого сина, Вийшов давно я з тілесного сну, Птахом полинув на Україну, Щоб проспівати тобі про весну. Чуєш, матусю, чуєш, кохана — Ось над тобою летять журавлі, Їхнє курликання — пісня світання, — В ній мої радощі й тихі жалі. Чуєш — торкаються клени до шиби? Я сповіщаю про дивний приліт. Давні блукання, і сльози, і хиби — Все потонуло у вихорі літ! І лише очі твої, ніби свічі, Понад віками палають мені… На дивовижне, на зоряне віче Підемо разом в блакитному сні… ТЮРЕМНИЙ ПОБРАТИМ
Чорні птахи сіють жахи І тяжку печаль, То кружляють понад дахом, То летять у даль. А мені зовсім не сумно З чорним птахом цим, Ворон той глибокодумний — Рідний побратим. Він мене вітав протяжно В тиші вечорів, Як в готель малометражний Я за грати сів. Він мені вселяв надію На грядущі дні, Малював для серця мрію Крильми в далині. І віднині — в бурі, зливи, В зоряних світах Буде вісником щасливим Друг мій — чорний птах! ЗОРЯНИЙ ГЕРЦЬ
Стугонять Литаври Неба в просторах правічних — Загорився бій! Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних В темряві нічній. Спить Земля, не чує, і не бачить, Як під ту грозу Невмируща Мати понад нею плаче І роня сльозу. Вершники зійшлися у жахнім двобої. Хто здола кого? Чорний Білого розітне шаблею страшною? Білий Чорного? Коні гримають копитами об Твердь Празоряну — Горобина ніч! Сто віків чекає герцю світ разорений — Невблаганна січ! Люди, люди! Діти віковічні! Під солодкі сни Нові зерна крові Вершники Космічні Сіють на лани. Хай поможе Мати — праведна і строга — Щоб зернята ті Сіялись із серця Лицаря Ясного — Чисті і святі! Хай із зерен дивних та народить Нива Парості вогнів — Для Нового Неба, для дітей щасливих, Для грядущих днів!.. ПІСНЯ БОЯНА
У долині призабутій на калині Накувала три дороги зозулина, Накувала сива, накувала На чарівне Диво-свято, на Купала. А що першая дорога — у пустелю, Там самотність свої килими постеле. А що друга — та під грози-блискавиці, Ну а третя — до заснулої дівиці… Та дівиця жде з правіку — не діждеться, Хто до неї із любов’ю доторкнеться, Хто вуста її холодні поцілує, Хто їй казку голубину наворкує. Три дороги, три дороги, три стежини Накувала опівночі зозулина, Накувала