Поезії - Олександр Павлович Бердник

Тоді відбудеться двобій — Нещадний, грізний і останній, І той космічний буревій Скінчиться в дивному мовчанні… Постане з Тиші Дивина — Істота Зоряного Краю! Над всім возвиситься Вона І цілий світ в Собі з’єднає. * * *
Розлітаються миті, мов листя осіннє, Кожна мить — цілий світ! А у серці мовчазне одвічне квиління: Як затримати той політ? Як спинити розлуку, наповнену болем, Той розрив пуповини душі? Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі. Б’ють у серце думок гармаші… Охопить Вічну мить Ти зумій, любий друже, зумій! Не летить Диво-мить, То летить дум розгублений рій! Смій налить В ніжну мить Всеохопності вічний напій, Не біжить Вічна мить, То біжить дух стривожений твій! Давня казка усіх в павутину сповила, Ніби зла ворожба, Тане мить, тане мить, опускаються крила… Ох, навіщо життя боротьба? Понад Всесвітом плачуть обірвані струни, Кобза серця мовчить… Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни: — Де ти, де ти, загублена мить?.. * * *
Коли згасають зорі — Інші спалахують знову. Хто їх запалює в небі? Хто — крім Любові? Коли розлучаються друзі, Не втішать ні ласка, ні слово. Хто нову зустріч готує? Хто — крім Любові? Все перетвориться в попіл, В хвилі Першооснови, Лише навік невмирущі Зерна Любові… * * *
— Зорі, зорі — далекії зорі, Що ви знаєте, зорі, про землю мою? Що ви знаєте, ясні, Про Єву казкову, Що Адама любила У правічнім раю? Чи на ваших планетах Теж Едеми розквітли? Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра? Чи для вас, мої зорі, Променисті і світлі, теж настала жорстокої кари пора? Може, люди — то більше, Ніж сонця променисті, Може, серце — то ширше, Ніж галактик рої? Бо як серце вмирає — Умирає безмірність. Як згасають зіниці — То немає її… Люди, чуєте, люди! Зупиніться на хвилю, Спалахніте серцями, Ваших променів ждуть. Не проходьте, мов тіні, Метеорами в безвість, Хай на темному небі Нові зорі зійдуть! Бо як сонце згасає, То інше засяє, Бо як гине планета — інша в путь вируша! Бо всі атоми схожі один на одного, І лише у людини Неповторна душа… БЛАКИТНИЙ КОВАЛЬ
Я блакитний коваль, Маю кузню свою. Не залізо, не сталь — Власну душу кую… Роздуваю горно Боротьби і шукань, І палає воно Серед грізних повстань! Я себе розпалю, Я розжарю свій дух, І його переплю У нестримність, у рух!