Поезії - Олександр Павлович Бердник

На ковадло життя Кину серце своє, Хай по ньому буття Грізним молотом б’є! Скачуть іскри рясні У незміряну даль… У чарівному сні Я — блакитний коваль.. * * *
В грудях заграв, заспівав урочисто Орган… Клавіші — в серці. Клади на них пальці страждання. Ти вже не тіла шматок, а думок Океан, Море надій таємничих, вітрило жадання! Що ж ти жадаєш? Чого ти шукаєш в золі? У лабіринтах старих і нових Мінотаврів Навіть найбільші творіння зітрухнуть в землі, Мусять затихнути і найгучніші литаври… Все — із тобою! Орган і душі корабель, Квіти, метелики, птахи — матросі завзяті, — Прагнуть у Новім Ковчезі до Нових Земель, Поруч всміхаються Друзі, душею багаті. Грай, мій Органе! Вічності старанно грай! У Всебуття хай покотяться звуки Хоралу, В грудях у тебе Всерадості згублений Рай, — Просто, як треба, його ми іще не шукали… * * *
Мрію Про незвичайну празоряну дію… Де, і для кого, і з ким? Вітер повіє, мрію розвіє, Ніби легесенький дим… Все таки, маю, маю надію… Ой та надія, мрія пташина, В небо навіки, навіки полине… * * *
Правічна радість, священний трепет На тій межі, що зветься смертю… Щезають маревні вертепи, Замком таємним зправік заперті… Підняти парус — і в чисте море, У таємничість Праокеану! Пусті страхи душа поборе І попливе в краї незнані… Хай виринають дивосвіти В стихійнім танці світил та духів, Сади промінні розвинуть віти І Слово Боже торкнеться слуху. Лиш не жахайся межі тієї, Яка з правіку зветься смертю, А прагни мужньо понад нею До Бога крила розпростерши… * * *
Ой порай мене, мати, порай, Де мій згублений рай? Знай, мій сину розгублений, знай, Що твій рай — рідний край… Ти летиш по далеких світах, Мов засмучений птах, У чужинських полях і лісах Лише пустка і жах… Повертай з чужини, повертай У весняний розмай… Знай, мій сину розгублений, знай, Що твій рай — рідний край… * * *
Із полонин земної матері Ідемо в зоряні ліси, Вже в галактичному фарватері Лунають наші голоси. Але дороги поміж зорями Замків не знімуть — не проси! Зростають між земними горами Сади любові і краси… Встає за обрієм примарами Ілюзій віковічна мла, Та правда дивними стожарами У власнім серці розцвіла… І прагнучи у хащу зоряну, Не щезне дума хай свята Про ниву батьківську незорану, Де треба сіяти жита. Так просто все — і сили множаться, І крила в просторі несуть, Та серце все-таки тривожиться — Чи в істину проляже путь?