Том 7 - Леся Українка

Морські дива і чуда суходолу швидко пролітають у тій розмові, швидше, ніж летить корабель білокрилий під вітром погожим...

Не так швидко списує потім брат Верідікус тії дива і розмову, зоставшись без друга в самотній своїй, суворій келії. Він спиняється над кожним реченням і думає,— так задумується журлива мати над колискою своєї дитини: яку долю викує собі той, що от-от вийде з тієї колиски в широкий світ?

ФРАГМЕНТ ДРУГИЙ

Брат Верідікус пише:

«...І я спитав його:

— Як же зветься ота найдивніша сторона, про яку ти мені тепер оповідаєш?

А він мені на те:

— Я не можу сказати тобі її ймення, бо не живуть гуки його в моїх устах, тільки серце моє знає його і чує. Дозволь мені називати її в мовчанні.

Я схилив голову, а друг мій провадив далі:

— Те ймення будуть знати всі люди колись, бо тая сторона — плавуча виспа серед вічного океану, і хто не шукає її, того вона знайде сама колись, і по волі чи по неволі, а буде жити той нецікавий чоловік в чуді та в диві межи синами предивної країни. Тільки горе тому, хто не загартував духа свого для тої зустрічі, як пе він, то нащадки його спокутують за неміч його духа.

Я зітхнув і промовив:

— Ох, брате-друже, немічний дух між зроду, і тільки сила святого духа не дає йому погаснути у тьмі безпро-зірній. Не крию, стільки ж лякає мене та шіавуча впспа, скільки і вабить,— хто ж я такий,, що мав би дивитись на великі незбагнуті дива господні без жаху? Але заодно я спокійний: ніхто, крім мене самого, не буде покутувати гріха немочі моєї, бо для слави божої зрікся я земних нащадків по собі,— адже чернець не має спадкоємців від плоті своєї.

— Але він має,— сказав Черкаторз,— спадкоємців від духа свого, і за тих він більше відповідає перед вічним судією, ніж необачний батько за свого недолугого сина, Плоть винна проти смертної плоті,, дух може завинити тільки проти беасмертнога духа, а. се ж і є та вина, що не проститься вовіки...

З ЛЮДСЬКОЇ НАМОВИ

— Та чого ти плачеш? Чого тп плачеш? Ну, чого? Хоч бп я раз знала, чого тій дівчині бракує! А господи, а милостивий! — і баба Настя заломила худенькі топень-кі ручки та аж вдарила ними себе в сухі груди з жалю та досади на дочку Ярину. А тая ридала-заходилася, спершись на припічок.

— Ну, чого ти плачеш? — знов почала Настя, помовчавши трохи, немов почекавши, чи не скаже чого Ярина.— Чи тобі хто кривду яку робить? Скоро тільки хто за ті заручини слово змовить — вона в плач. Таж де публіка якась! Чи ми тебе силуємо? Таж батько тобі й слова не сказав — може, не правда? А я? та я ж тобі не мачуха, ти в мене лавки не просиділа, ти мого хліба не переїла, я тебе з хати не вигоню. Цу, чого ж тобі плакати, хоч би хто сказав? Госиади! та 'через м*ейе гонде й невістки ще й разу не плакали, а тут рідна дочка, та ще й одиначка...— Баба Настя далі вже не могла витримати, закрилася вузеньким рукавцем і схлипнула жалісно, як дитинка.

Ярина трохи схаменулась, оглянулась на матір, випросталась і промовила сплаканим голосом.

— Ей, що ви-те знаєте, мамо? От плачу, -бо нема мені так, як мені треба,— та й подалася до дверей, ухопивши хустку з жердки та якогось кошика з полу.

— Тільки й гуторки! А як їй треба, то #ема відома,— кинула наздогін мати лагідним докором, але дочка вже не чула того.

Ярина хутко-хутко, мов по пильній справі, поспішала до лісу. Ліс починався зараз-таки за цариною і золотів верховіттям проти осені, тільки темна ліщина на узліссі ще нагадувала літо, різко темніючи супроти споловілої стерні близького поля. Дівчина і через ту стерню хутко перейшла, так вправно совгаючи по ній босими ногами, що й не покололась, а може, де трохи й покололась, то не вважала — не в голові їй те. Не чула вона, як товаришка її, Дарка, ще від дороги коло царини гукала па неї. Вже як стала в лісі, то аж тоді дух одвела. Зашуміла навколо ліщина, залепетали осики, і якось легше стало на серці. «І чого-таки я справді плачу в одно? — подумала собі Ярина.— Ну, не хочу я його, то й не тре. Таж ніхто мене не силує, мати правду кажуть»,— і знову їй чогось сльози до очей приплили. На сей раз Ярииі здалось, що се їй матері шкода стало: така матінка ста-рейка, малінейка, худейка і має гризоту з такею дочкою... Ярині тепер якось всіх шкода, всього жаль, а себе найгірше, хоч плач... та отже й плаче раз у раз.

— Ей, годі вже того! — сказала вголос і почала нагинати ліщину та шукати горіхів.

Потроху зовсім заспокоїлась, далі навіть заспівала, спершу стиха, а то вже й голосно:

Ой сосна, сосна тонка виросла, гей!

Не піду заміж, бо ще не зросла.

І трохи засміялася собі: «Добре не зросла! 22 роки, а висока, як тичка»... Ярина знов було трохи посмутніла, та щоб смуток перебити, голосніше взяла:

Зрубаю сосну з правого боку, гей!

Не піду заміж я сього року...

Раптом їй відхотілося співати. Рвала собі горіхи мовчки, все далі заходячи в гущавину. Пізні пташки зрідка щебетали-перекликалися, «бабине літо» висіло по віттях, як прядиво, часом легенько-м’яко лягало Ярині на очі, вона протирала їх, усміхалася і щось їй невиразне нагадувалося. «Чи це так було позаторік? А що такого було позаторік? Та що? нічого... от так саме ходила по горіхи... з Даркою... А Йван тоді казав...» Так і став їй Іван перед очі такий, як був тоді, коли зустрівся з ними в лісі. Говорив тоді за призви, що його, май, в москалі візьмуть... а їй тоді павутиння очі застелило... ще щось там за сватання плутав, а Дарка сміялася. Коли б хоч раз був виразно сказав, чи ждати на нього, чи ні! А то й потім увечері, як сам прийшов під комору, як то вже прийняли його до війська, то все: «Ти на