ночах не давали), або писав про їх щось неживе, «чуже», чи занадто «суб’єктивне», що «не могло нікого переконати, окрім того, хто вже й так переконаний», мовляла ти. Я боявся тих моментів, коли ти читала мою «публіцистику» — у тебе тоді бувало таке непривітне обличчя, брови супилися з таким суворим болем, куточки очей часом тремтіли і губи затискались, мов від урази. Я сидів наче на лаві обвинувачених (оскаржених), насилу-силу ти здобувалась часом на таку нібито «похвалу», як: «та... здається, нічого собі...» aбo^ «гм... ну, може, воно, як виправиться, то й до чогось буде...». Але воно не «виправлялось» ніколи, бо після такої «рецензії» я мовчки брав свій твір, систематично дер його на чотири частки і розпалював ним грубку, часом ще й у тебе на очах. Тоді ти слабо протестувала, пробуючи боронити мій твір, але я злорадо усміхався, піддмухував вогонь і примовляв: «туди йому й дорога!», а в серці нишком закипала злість, змішана з образою, злість не то на себе, не то на тебе... скоріш на себе... ні, таки й на тебе! В мені тоді озивалась глуха ураза проти тебе за те, що ти намагалась не любити «моїх дітей», «дітей моєї душі» (так зову я в думці свої белетристичні твори). А що ти се тільки намагалась, се я добре знаю, хоч ніколи з тобою про се не говорив (з гордощів, бо я нікому, навіть тобі — і тобі тим більше — не накидаюся з своїми дітьми). Бо я раз бачив, як ти плакала над моїми віршами, а раз чув, як ти комусь читала вголос мою повість (ти сього не знаєш),—так можна читати тільки те, що до душі припадає, тут уже є такі нотки в голосі, що зраджують напевнісінько! Отож, палячи свої невдалі твори, я почував неначе помсту за «своїх дітей» — сю невдалість і завчасну смерть таких дітей, що ти б хотіла назвати своїми, якби вони вдались. Але зараз же мене брав жаль, чому ж у нас нема наших дітей, чому наш «духовний шлюб» такий неплідний? Я заздрив, і тепер заздрю, тим письмовцям і поетам, що мали своїх «егерій» *. Чого б не дав я, аби міг сплати про тебе те, що, наприклад, Мілль * казав про свою жінку! Ще миліше було б мені, якби ми з тобою могли так злитись в одну літературну душу, як брати Гонкури *. Але ж я в літературі своїй, в найінтимнішо-му житті душі своєї був завжди самотній, не мав ні родини, ні дружини. Ти не хотіла увійти дружиною в таємну домівку мого поетичного почуття, я не міг збрататися з тим, що ти називала в собі «почуттям колективності», своєю «громадською душею». Я не міг збагнути сеї громадської душі, себто я тямив теоретично, що се таке і з яких елементів воно утворюється, але артистично відчути його я не вмів. Мені здається, що якби ти мала літературний талан, ти б утворила на сій основі щось палкіше, ніж Ада Негрі *, щось сильніше, ніж Герцен, щось таке, «світ руйнуюче, світ будуюче», якого ти хотіла від моєї нещасної публіцистики. Але ж ти до безнадійності не літераторка! Я любив твої листи, але се більше за те, що вони були написані твоїм єн епічним, твердим, буйним почерком — він так одбиває твою вдачу! — та ще за те, за що я люблю все твоє. Проте я сам занадто літератор для того, щоб таки тямити, що ти зовсім не вмієш писати, навіть листів. Не вмієш не так, як не вміють малоосвічені люди, що не тямлять літературно зложити фрази, ні, ти по-літературному, по-інтелігентськи, безнадійно не вмієш. Фраза твоя к&ижна, важка, неданетчна, в ній замерває кожне почуття. Я не забуду, як ти раз написала :мені: «оскільки моє почуття до тебе безпосереднє, ОСТІЛЬКИ ВШО несвідоме, але ні перше, ні остатнє не повинно мати домінуючого впливу на наші відносини» і т. д. Далебі, се подібно до карикатури, але ж я бачив се чорним по білому!..
Чому, Галочко моя, не дано твоїм писаним словам того вогню, що твоїм очам, тих тонких d візкних відтінків, що твоєму голосу, ш чарів, що твоєму сміху, тії грації, що твоїм рухам (трошки сталева та грацій, як у тонкої іспанської шпаги!)? Чому твоя геніальність не знайшла собі виразу ні в одній людській умітності, щоб передати душу твою нащадкам? Адже душа твоя бевліч разів краща, дужча, багатша від моєї — чому ж моя буде жити (я тямлю, що буде,— до чого тут фальшива скромність!), а твоя має загинути або розточитись на частки, пожити який час неповним, фрагментарним життям в пам’яті тих, хто знав тебе, а потім потроху втратити імення і ввійти незамітним матер’шіом в душі тих, що вже не знатимуть тебе і ледве згадуватимуть тих, хто знав і пам’ятав тебе. Я знаю, твоя одважна «колективна душа» не лякається такої долі, ти скажеш: так і треба, бо і моя ж натура складається з часток тих людей, що жили передо мною. Се справедливо! Але моя душа сього не приймає, довіку не помириться з та-
ким! Галю, моя висока, моя недосяжна! Який би я був щасливий, якби міг віддати тобі свій вогонь, свою «іскру божу». Нехай би. краще я розточився на безіменні атоми і розійшовся межи «людським порохом» невідомих і — байдужих мені потомних поколіннів, се скоріше було б справедливо. А ти б світила їм ясною зорею, цілим, пе-ущербленим світлом, щоб усякий, хто зблудить з дороги, міг бачити тебе і знайти праву путь. Але так не буде... не буде! Ох, коли вже неможливо- перелити в тебе мій вогонь, то, нехай би ж він освітив мені самому всю тебе, всю. твою душу до дна, і випалив би в серці моєму твій обрав нехибними рисами, щоб я міг змалювати тебе як живу і щоб душа твоя говорила до людей крізь мої слова довго-довго (я певен, що тоді мої твори безсмертними стали б, але я не для себе хотів би сього). Та не має такої сили мій вогонь! І от чому він не потішив мене в моїй тузі великій, в моїй самоті, в голоді серця мого. Якби я міг в літературі, так, як і в житті, покоритись тобі,, жити твоєю душею,, я, моше б, ета^ щасливий, але я таки жив собою, писав —ой лихо моє! — тільки про себе. Часто я не
