Том 7 - Леся Українка

то не в теорії тільки, а в житті. На доказ сього мушу зробити невеличкий екскурс автобіографічний. Зовсім недавно знав я одну панночку, себто знаю я її і тепер, але тоді я її любив, а тепер не люблю. Не люблю рішуче і безповоротно і то саме через те, що я естет всіма фібрами своєї істоти. Панночка була (і єсть) гарна, ідеальної вроди (се я признаю й тепер), ідеальної добрості, має душу живу і навіть іскру божу, я в значній мірі завдячую їй свою славу незвичайно чуткого interview’i'cia — маю щирість признатися в тому! її іскра божа, правда, не творча, дехто називає таку іскру прозаїчним терміном «нюх», а я назову се (нехай хоч із вдячності) «дар». Отже, має вона дар пізнавати прийдешніх знаменитостей у «починаючих» письменниках. Між іншим, ви не думайте, що «починаючий» се справді той, хто тільки що починає писати, ні, «починаючим» можна бути і в 20 літ, а на 21 раптом стати «нашим відомим», я навіть знав і такий курйоз, що автор був перше «нашим відомим», а потім спустився до «починаючого» (alias99 «подаючого надії»). Не вірите? Далебі, правда. Але се так, між іншим. Так, отож, кажу, панночка моя — ох, колись, і ще недавно, чого б я не дав за се «моя»! і тепер се тільки холодний fagon de parler! 1 — панночка моя була для мене, я б сказав, музою, та interview’epaM музи не належиться, ну, то вже не знаю, Егерією, чи як там хочете. Вона любить тих «починаючих» (кажу ж вам, добрість ідеальна!), завжди у неї на столі тоненькі книжечки віршів у ясних обложках з «дерзающими» заголовками, і коли вона стріне мене з такою книжечкою в руках і на привітання скаже, показавши пальчиком на ймення автора: «Слухайте, сього вам варто побачити»,—то я без найменших сперечок виходжу від неї, сідаю в трамвай і мчу розшукувати прийдешню знаменитість, поки її інший не «відкрив».

НЕНАТУРАЛЬНА МАТИ

Пані Порицька сиділа у віконця на глибокому, вигідному кріслі і пильно шила. Хто знав її від десятьох літ, то здивував би з неї тепера — де взявся в неї сей лагідний і навіть примилений усміх, чому її погляд, звичайно такий холодно-байдужий, тепер блищить вогким промінням щирих, аж болючих, радощів? Раз вона одвела руки з шитвом далі поперед себе, подивилась на нього в захваті, як на твір великого хисту, вся спалахнула і палко, запам’ятало поцілувала свою роботу.

«Любеє! Милеє! Малесеньке моє, золотесеньке, пере-пеляточко моє!..» — шепотіла вона в якомусь щасливому нестямі.

— А пані дома? — почувся з сіней чийсь голос.

Потім голос служниці:

— Дома, он вони шиють. .

Пані Порицька стенулась, швиденько сховала своє шитво поза собою і взяла якусь книжку з вікна.

— Подивлюсь я на те диво, як там «вони шиють»,— і з тими словами в хату вступила гостя, така подібна до господині дому, що хто й не знав, то б одгадав, що то її рідна сестра. Тільки гостя була чп молодша, чи менше біди зазнала на віку, бо волосся їй було зовсім темпе, без срібного павутиння, та й очі без «гусячих лапок», не так, як у сестри.

— Ну, дивись ти,— мовила Порицька, вітаючи сестру,— я не пізнала голосу твого, думала, хто чужий,— і вона витягла знову своє шитво, залишивши книжку.

— То ти таки справді шиєш? Що тобі біг дав? — сміялася сестра.— Зроду я не звикла бачити тебе з голкою.

Се вже ти вигадуєш, Олюшо, я таки часом шила.

— На годинах «рукоділля», як була ще гімназисткою? — Подражнила її знову сестра, далі придивилась до її ішіття і ще засміялась: — Та ти се що—ляльками бавитись маєш? На кого се ти таке малесеньке шиєш?

Пані Порицька низенько нахилилась над шиттям і, вся зчервонівши, стиха вимовила, не дивлячись на сестру:

— Ні,., не ляльками... А на кого шию... ще й сама не знаю...

Сестра придивилась до неї пильніше, потім швидким поглядом слизнула по всій її постаті, схопила за руку і зашенотіла радісно і неймовірно:

— Ти! слухай... та невже?., чом же ти мені нічого не кажеш?

— Та... що ж там казати...

— Ну, вже не удавай! «Що ж там казати»,— перекривила сестра Порицьку,— нібито я не знаю, що се ж мета твого життя мати дитину.

— О, вже й «мета життя»,— запротестувала Порицька, але не дуже завзято,— неначебто в моєму житті так уже ніколи нічого не було, крім сеї «мети».

Сестра легковажно махнула на неї рукою.

— Та знаю я, знаю. Ну, була ти «педагожицею», ще п завзятою, ходила у фребелівки *, в охоронки, була і в сільській школі, але це все водив тебе незагоджений інстинкт...

— Ет, Олюнько, у тебе якісь такі'вирази...

— Які ж там вирази? Як же ее інакше виразити? Ти знаєш, я не люблю в папірки завивати, і вже коли хочеш знати правду, то я не така дурна, щоб не догадатись, чому ти могла піти заміж за такого... як би се сказати...

Пані Порицька раптом стала знов холодна, як бувала здебільшого, і в її байдужому тоні ледве можна було помітити нотка на то роздражнення, не то образи.

— Я не хочу знати ніякої твоєї правди*, я ніколи не думала, що ти дурна, і ти зовсім даремно добираєш елів до такої думки, якої зовсім ие варто ніяк вимовяшш.

Вона одкусила нитку зубами і одвернулася від, сестри, втягаючи нову нитку в голку проти світла.

Ольга нишком усміхнулася, але не злорадо, скоріше з жалем, і змінила тему.

— А знаєш, ти вже щось занадто мале викроїла, ще, гляди, не налізе.

— Хіба? Та вони ж такі малесенькі...— холод знову зник з очей Порицької.

— Малесенькі то малесенькі, а як вдасться часом такий опецьок, як от мій остатній... ти тільки здумай — 15 фунтів важив!

Пані Ольга мала звичай, говорячи про своїх дітей, не називати їх на ймення, тільки «мій перший, мій остатній, моє середнє», і се