Том 7 - Леся Українка
Ярина нагнула собі високу прутку ліщину і звисла па їй, добираючись до горіхів, що на самім вершечку — жовті такі, аж красні, безмаль солодкі!
Аж то шелеснуло по ліщині та хтось заспівав «весе-ля» голосно-голосно так, тільки не словами, а так «триндикаючи» — Ой та да-да, та-на-да-да, ой да-да! — А далі: — Ярипо! Чп ти навідалась! Гукай на неї, роздерися — ні слуху, ні послушання! Нагнівалась? чи якої біди?
По сім слові Дарка продерлася межи корчів ліщини та вдарила Ярину по плечі, аж тая випустила гілляку з рук.
— Та я не чула, одчепися, бідо! — відмагалася Ярина.— Чого б я там нагнівалась?
— Тож-бо й я думаю. А втім, хто тебе вгадає. Ти тепер така пишна стала — відомо, засватана!
— Дай мені спокій хоч ти з тим сватанням!
— Ну, та чого «дай спокій?» Або то твоє сватання святе, що про нього не мона й говорити?
— Коли вельми досада...
Дарка придивилась пильно до Ярини і споважніла.
— Слухай-но, братице, що я тобі скажу. Щось-то, правда, нема ладу з тобою та й з твоїм сватанням. Ти, відай, не забулася за Йвана?
Ярина мовчала та обгризала зелену луску з горіха, дивлячись кудись поперед себе, не змильнувши й разу оком.
— А що ти маєш за нього пам’ятати, як він за тебе не пам’ятає? — провадила Дарка.
— Ти відки знаєш, що не пам’ятає? — обізвалася Ярина, скоса глянувши на товаришку.
— Якби пам’ятав, то хоч би раз письмо до тебе подав чи вже там поклона прислав.
— Говори до гори! Що він має мені письмо подавати? Хіба ми заручані? Щоб люди сміялися? Таж я того письма не прочитаю сама. А поклони так само нема ким пересилати — ми не кревні апі не свояки.
— Ну, та отже бачиш сама: ти йому нічого, він тобі нічого, та й чого маєш за нього думати? Якби ходь за-ручаяі...
— Нібито на думання треба заручин! — Ярина кинула розкушеного горіха додолу і взялася знов нагинати ліщину.
Дарка чогось розсердилася.
— Ну, як так, то якої ж ти напасті з Петром засваталась?
— Я там так засваталась...
— Як то «так»? Адже запоїни вже були?
— Та ніби були...
— То таке «ніби», що за нього безчестя сплатиш, як не підеш.
— То й сплачу, а таки не піду.
— До твеї волі. А Петро казав, що в неділю заручини будуть.
— Буде він бачити ті заручини!
Гілляка тріснула в Ярининих руках і зломилася, дівчина впала і мусила обтрясатися з листя.
— Ти мені, Дарко, не говори за це,— промовила, на
лагоджуючись додому йти,— я й так жалую, що тоді тебе послухала. "
— Що мене послухала? Коли? А я ж тобі хіба що казала? Хрестися, дівчино!
— Авжеж... почала отак, як і тепера...
— Що ж тепера? Я ж кажу: до твеї волі. Тільки що правда, то не гріх.
Ярина знов завернулася і стала перед Даркою, ще й руки їй на плечі поклала.
— Слухай, Дарусю, я тебе, як рідної сестри послухаю. Як ти мені порадиш? Піти? — піду. Не піти? — не піду.
Дарка знизала плечима і зняла з себе Яринині руки.
— Ти, небого, пе складайся на мене, сама голову маєш. Що я маю тобі радити? Якби собі, то б я порадила, а з тобою трудна рада.
— А як би ти собі порадила? Як? — Ярина трясла Дарку за рукав і заглядала в очі. Дарка і сміялася і сердилася, далі поборола Ярину і кинула в траву та й сама сіла коло неї, обхопила собі коліна одною рукою, а другою помахувала то туди, то сюди, говорячи,— вона все мала звичай так «розправляти».
— Я б собі порадила або так (мах рукою!), або так (знову мах!). Або Петра сюди, а Йвана не треба, або чорт бери Петра, а я ждатиму Йвана хоч до сивої коси.
— Ото порадила! — вкинула Ярина.
— Я собі раджу,— відгризнулась Дарка,— та й со
бі кажу: що Петро, то не Йван. Бо Петро хороший парубок: високий, білявий і гочі малейкі.
— Як у свпні!
— Ти мовчп, не до тебе п’ють... І гочі малейкі і гу-торка до толку. А Йван малий, чорний як циган, ще п шудратий, гочі як цибулі, лепече як та лепетя.
Ярина зірвалась на рівні ноги.
— Багато говориш, а нема що слухати!
Дарка засміялась.
— Чи я просила тебе слухати, чи ти мене говорити? Ото ще верискої Та ліпше не говорити, бо ще на мене напасть звернеш, як не того жениха влучиш. Вибирай собі сама — маєш їх аж два, є з чого вибирати.
Дарка встала п собі,. струснула фартушину, перев’язала інакше хустку і подалася геть від Ярини.
Ярина & собі подалась геть від Дарки і пішла до села.
Я своє «інтерв’ю» почну-таки з опису самого себе. Властиво, так роблять всі «інтерв’юїсти», що з себе починають, собою кінчають, та не ким іншим і наповняють свої interviews, але вони роблять се скрито, «межи стрічок», а я от зроблю відкрито, так, може, буде оригінальніше, а вже напевне буде чесніше.
Отже, дозвольте рекомендуватись. Я — естет. І
