Том 7 - Леся Українка

— Ні, ні! — озвавсь я голосніше.

— Забулися б, певне, і потішились...

— Ні! — голос мій задзвенів так, що ти спинилась і змінила тон.

— Простіть, я вірю вашій щирості, але я думаю,

що... ні, я не буду переконувати вас, що ви помиляєтесь, бо я сама не знаю, може, ви й праві... може, й праві... буває, що й довіку не забувають... Я теж думаю, що не забуду вас ніколи... І мені теж не легше було б, якби я думала, що ви не любите мене.

— Галю, так в чім же діло? — простогнав я.

•*- В тім, що я не можу бути вашою дружиною.

— Але ж ти... але ж ми одно одного любимої — скрикнув я.

Ти спустила руку, і я побачив твої очі. Вони були смутні-смутні і дивились на мене так пильно, аж почорніли від розширених зіниць, але мені здавалось, що ти не бачиш мене, і мені стало чогось страшно, найбільше, коли я завважив усміх на твоїх устах нерухомий мертвий усміх.

— «Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються»,— тихим, низьким, неживим якимсь голосом промовила ти.

Мене морозом пройняло. Чи знаєш, Галю, що відтоді я не можу чути пісні з сими словами — божевільний жах обіймає мене при них.

— Галю! — криком озвався я.

Ти стрепенулась.

— Справді, що се я, мов романтична героїня, загадками заговорила? Пробачте. Я вам розкажу все просто і щиро.

І ти розказала мені, ніколи не забуду, як просто і щиро засудила ти мене на нелюдську муку, як просто доказала ти, що ми не маємо права на людське щастя, як щиро впевняла ти, що ми обов’язані бути мучениками, героями. Ні одної голосної фрази. Ти тверезо, аж прозаїчно доводила, що в наші часи мусить бути «поділ праці» у всьому, що гармонія життя справді ідеал, що до неї треба людей вести, що вона й буде колись, там, у золотому віці, в який ми обоє віримо, а тепер та гармонія неможлива, так само як неможлива праця без спеціалізації при сучасних умовах техніки і соціального ладу. Ще не настав, мовляла ти, час, надто для жінки, щоб з середньою людською силою можна було і вести громадську боротьбу і вкупі з тим жити для свого подружжя, для своєї родини: стільки широких обов’язків не можна сполучити і врівноважити.

— Ну, і нехай вони будуть неврівноважені,— боронився я,— я ж і не вимагав би від своєї дружини, щоб вона «сиділа та хати гляділа».

— Однак же треба комусь і хати глядіти, щоб вона не стала пусткою і не спротивилась обом господарям.

Я пам’ятаю, що при сьому ти всміхнулась і що мені раптом зовсім одійшов той страх, який все було держав мене мов під холодним тягарем.

— «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив»,— пригадав тут і я слова з народної пісні.

— Шкода мені вас на таку роль,— поважно відмовила ти,— і... певне, се вже така наша вдача жіноча консервативна, але я принаймні не люблю «хозяйственных» чоловіків, якось воно у них ще прозаїчніше виходить, ніж у нас.

І ти привела мені скілька прикладів наших спільних знайомих, де чоловіки були «господарні», а жінки «грали громадську роль». Я мусив мовчки признати, що такі подружжя не зовсім під мій смак. Але я не одразу склав зброю.

— Ну, се пусте, у нас міг би бути поділ праці домашньої і, значить, повна рівноправність. Невже й сього не допускає «жіночий консерватизм»?

Тобі легко було розбити се, завваживши, що я за пять літ студентства не навчився навіть як слід чай наливати, то, значить, принаймні чверть століття мине, поки я осягну повного «поділу праці» хоч би й в самому примітивному господарстві. Так уже мене виховано, і треба се приймати як факт! Значить, дилема така: або нехай жінка господарює, або нехай буде хата пусткою.

— І нехай буде хата пусткою! — не давався я. — Не-вже-таки хатній комфорт вищий від усього? Та ні, се ж смішно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в ній були! — хоч як я захоплений був тою сперечкою, але вже не смів звертатись до тебе на «ти», як то було вирвалось у мене в пориві признань.

— Так то вам здається...— почала було ти, але мені стало так гірко, такою тяжкою образою здалось мені твоє «резоньорство», що я схопився з місця і, нахилившись мало не до самого лиця тобі, здавленим голосом крикнув:

— Що ж се за любов? Як я можу вірити в неї?

Ти поблідла як полотно і теж встала.

— Коли не можете, то й не вірте,— сказала ти твердо, але губи твої тремтіли і рука нервовим рухом про-стяглась по шапочку. Я затримав твою руку.

— Простіть... пробачте... мені так тяжко...

Ти постояла хвилину, закривши лице руками, а як одкрила, воно було вже спокійне.

— Я справді не маю права бути нетерплячою, бо се ж я милю волі роблю над вами тяжку операцію... Ви простіть мені...

Я тільки голову схилив.

А ти знов тихо і поважно доказувала мені, що дрібниці життя мають величезну руйнуючу силу.

— Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, ніж щоб її зруйнували дрібниці.

Мені в горлі стало ридання, але я вже не міг сердитись на тебе...

— Я знаю,— провадила ти,— з сього е один звичайний вихід: скинути все на «білих рабинь»,— але хоч би в мене й стало коштів на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не привикала ніколи. Ви ж знали мого батька. Знаєте мов виховання.

Передо мною став суворий образ старого «опрощенця»,— я згадав, як ми з товариством ховали його, якими речами товариші прощалися з тим