Тіні минулого - Дроянда

Тіні, що обгортали Юана, ставали все густішими, а його обличчя, покрите туманом, почало набувати чітких рис, але все одно залишалося чужим. Його погляд був сповнений болю, і це було страшніше за будь-яку темряву навколо них.

— Юан, ти не можеш це робити! — крикнула Вікторія, її голос звучав рішуче. — Ти маєш повернутися! Це все… це все не твоя боротьба!

Юан не відповів, лише всміхнувся. Його посмішка була порожньою, як темний безодня.

— Ваша проблема в тому, що ви боїтеся минулого, — сказав він повільно, якби кожне слово було виткане з болю. — Ви хочете його забути, відкинути. Але воно — частина вас, і без нього ви не будете цілими.

Орест, стоячи поряд, стиснув кулаки.

— Ми не хочемо забути, Юан. Ми хочемо пройти далі, ми хочемо жити… А не застрягти в цих спогадах!

Юан подивився на нього з виразом, який неможливо було визначити.

— Що ви намагаєтесь робити? — його голос став глибшим, тінь у його очах збільшилася. — Ви намагаєтесь втекти від свого справжнього "я". Минуле — це не просто спогади. Це — ваша сила. Ви повинні визнати це!

Анна зробила крок вперед, її голос був спокійним, але від нього віяло рішучістю.

— Ми не намагаємося втекти від минулого. Ми просто не хочемо, щоб воно керувало нами. У кожного з нас є свої темні сторони. Ми не ідеальні, але ми маємо право вибирати своє майбутнє. Не дозволяй минулому тримати нас в темряві!

Юан застиг, ніби її слова торкнулися його найглибших відчуттів. Він повільно підняв голову, і на мить здавалося, що в його очах промайнула боротьба.

— Ти… ти справді вірите, що можна йти далі, не несячи свою тінь?

Анна кивнула.

— Ми всі несемо її. Але ми вирішуємо, чи вона нас зламає, чи ми її переможемо.

Юан, здається, задумався. Тіні навколо нього стали менш інтенсивними, але він все ще був під їхнім впливом.

— Ти права, — тихо сказав він, а його голос почав звучати більш людяно. — Я не міг знайти шляху вперед… я застряг у минулому. Я… боявся, що якщо відпущу, то втратю себе.

Вікторія наблизилася до нього, простягнувши руку.

— Ти не втратиш себе, Юан. Ти лише дізнаєшся, ким ти можеш бути. Відпусти це, і ти побачиш.

Юан подивився на її руку, потім на друзів, і повільно, майже несвідомо, кивнув.

— Я не знаю, чи готовий я… але я спробую.

Тіні навколо нього почали розсипатися, і він зробив крок назад, але його погляд залишався сумним, все ще сповненим боротьбою за внутрішній мир.

— Я не обіцяю, що це буде легко, — сказав він, — але ми будемо разом.

З тими словами він підняв руку, і вежа навколо них почала тьмяніти. Стеля рушила, як сон, розчиняючись у повітрі, залишаючи лише кімнату, сповнену слабким світлом.

— Давайте йти, — сказав Орест. — Попереду ще багато боротьби. Але ми зробимо це разом.

І хоча кожен із них відчував біль від зіткнення зі своїм минулим, вони знали: головне — це те, як вони рухаються вперед.