Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
Одначе ці жнива не могли тривати й далі: через рік ціна на різновид значно впала. Але спритний власник продав і маточну рослину за двадцять фунтів стерлінгів. Таким чином «Королева Вікторія» принесла йому 21000 франків.
Багато завезених до Європи сортів тут так прижились, що ростуть у садах під відкритим небом десятки років. До таких унікальних дерев належить і камелія з саду заміського палацу короля Саксонії поблизу Дрездена. Її завезли з Японії ще в 1739 році, тобто близько 175 років тому.8 І відтоді хіба що злегка прикрита на зиму, вона росте тут, щорічно даруючи безліч чудесних квітів. Ії стовбур сягнув понад два аршини в обхваті.
Ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво-жовтою, золотою серединкою, незабудка (люби-мене) — окраса нашої весняної флори. Особливо великі та яскраві так звані болотні незабудки, що ростуть на вологих луках, по канавах. Букет незабудки чудесно-гарний, а якщо його розв'язати й розкласти в глибокій тарілці з водою, то чарівність квітів значно зросте.
Квітка вірності, символ «весняної королеви» — незабудка
У такому вигляді незабудки — довговічні, міняючи воду в тарілці, їх можна зберігати протягом тижнів.
Свою чудну наукову назву «Myosotis», що означає «мишаче вушко», ця гарна квітка одержала через своє покрите тоненькими волосками листя, котре, розгортаючись із бруньки, справді нагадує мишаче вухо.
Про виникнення незабудки існує дуже поетична давньогрецька легенда:
«Лікас та Егле були найкращою парою серед пастухів і пастушок Аркадії, а про їхнє кохання та вірність на берегах річки Алфей склалось навіть прислів'я. Та ось одного разу Лікасу передають суворий батьків наказ негайно вернутися додому і прийняти спадок, що залишив йому померлий дядько.
Тоді у бідолашної Егле зароджується сумнів: чи не зрадить їй Лікас, розбагатівши і захопившись якоюсь міською красунею, про вміння яких знаджувати так багато розповідають бувалі пастухи? Чи не покине він її? Але вона не зважується відкрити йому свої побоювання й застерегти, боїться, що недовіра образить його, а тим часом серце розривається від горя...
Настала хвилина розлуки. Лікас ніжно обіймає Егле. Схвильована до глибини душі, дівчина не може стримати сліз, і кілька краплин з її чудесних, ясно-синіх очей падають під ноги в траву...
І, о диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. То були перші незабудки. Егле мовчки зриває їх одну по одній і подає коханому, але Лікасу й без слів усе зрозуміло, й він називає квітку «Не забудь мене».
Паралельно до цього один німецький переказ розповідає, що незабудка виникла із сліз нареченої, пролитої нею в час розлуки з милим. Помітивши, як ця рослинка піднялась і розквітла, вони назвали її «незабудкою» (Vergiss mein nicht) й поклялися: де тільки зустрінуть її — зривати й зберігати як пам'ять про взаємне кохання.
Про вплив цієї квітки на серця закоханих Гете пише:
«Wenn sie ein blaues Blumchen bricht Und immer sagt: Vergiss mein nicht!
So fuhl' ichs in der Feme.
Und wenn mir fast das Herae bricht,
So ruf ich nur. Vergiss mein nicht!
Da komm’ ich wieder in's Leben».
(Коли вона зриває синеньку квіточку й каже: «Не забудь мене», то я відчуваю це і в далині. А якщо моє серце розривається, то лиш скажу «Не забудь мене» і тоді неначе знову оживаю).
Відомі також два варіанти однієї легенди про виникнення цієї назви. Перший:
«Коли Господь створив квіти, і всі вони на Його поклик зібралися у своєму різноманітному, строкатому одязі й запитали, які будуть у них імена, то Господь дав кожному ім'я й наказав добре запам'ятати.
Але не встиг Господь дати цю настанову, як одна з маленьких квіточок зі сльозами на очах мовила: «Господи, в такому великому зібранні я забула своє ім'я». Тоді, глянувши на неї суворо, Господь за хвилю лагідно сказав: «Не забудь мене!»
Другий варіант стверджує інше:
«Коли Господь створив світ і дав імена усім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді обійдена квітка підійшла до трону Всевишнього й попросила і її не забути, дати ім'я. На це Господь відповів: «Тебе Я не забуду, не забудь і ти Мене. Ім'я твоє віднині «незабудка».
І ось тепер, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.
Познайомимось також з австрійською легендою:
«Багато років тому наречений з нареченою пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом юна дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше чарівну квітку й захотіла дістати її. Хлопець одразу ж нагнувся і зірвав квітку, але цієї миті нога його ковзнула, і він, зірвавшись, впав у річку. Місце виявилось глибоким, а допомоги — ніякої.
Марно нещасна дівчина волала про допомогу, а юнак боровся з течією, намагаючись утриматися на воді,— ніхто не відгукнувся. Ось голова його ще раз — востаннє — з'явилася над водою, хлопець встиг лише крикнути своїй коханій: «Не забудь мене!» — і пішов на дно. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло,— у стиснутих судомою пальцях була та ж злощасна рослина.
Юна дівчина, гірко плачучи, поховала нареченого, а на його могилі посадила квітку з берега Дунаю, яка відтоді й має назву, складену з останніх слів юнака».
Ця сумна історія стала темою відомого вірша німецького поета фон Платена.
Нарешті, ще одна старовинна німецька легенда пропонує свою версію походження романтичної назви:
«Жили-були колись в одному лісі хлопчик та дівчинка. Мешкали вони самітно у справжній глухомані, постійно гуляли разом і згодом міцно покохали одне одного. Та юнак несподівано зібрався в дорогу, захотілося йому подивитися на світ.
Сумно проводжала дівчина друга дитинства через високий буковий ліс мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду, аж до узлісся.
Тут вони раптом побачили темно-сині, схожі на великі сині очі, квітки. Болісно розлучаючись, юнак і дівчина зірвали по квітці й передали одне одному на згадку, запевняючи, що збережуть пам'ять про свої стосунки, і як тільки їм стрінеться десь ця квітка, кожен зірве її на підтвердження того, що не забули.
Як пообіцяли, так і чинили.
