Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Грецький переказ додає, що Пеон одержав цю рослину, яка так чудесно зцілила Плутона, на горі Олімп з рук матері Аполлона. Те

зцілення нібито викликало величезні заздрощі в Ескулапа, і він наказав таємно умертвити свого учня Пеона, але вдячний Плутон не дав йому загинути, перетворивши на однойменну квітку.

Крім того, за зцілення Пеоном богів під час Троянської війни всіх майстерних лікарів згодом почали називати Пеоніями (Раеопіі), а всі, особливо цілющі, трави — травами пеоній — Paeoniae herbae.

Взагалі, у давнину ця рослина славилась своїми чудодійними властивостями, її вважали одним із див творіння. Стверджували також, що злі духи щезають з тих місць, де росте півонія, і що навіть невеликих її шматочків на нитці, пов'язаній довкола шиї, досить, щоб захиститися від будь-яких зазіхань диявола.

Та ніде на світі ця чарівна квітка не користувалася й не користується такою повагою і любов'ю, як у Піднебесній імперії.

Тут півонію культивують вже понад 1500 років, і вона — така ж улюблена народна квітка, як, скажімо, хризантема для японців і троянда для європейців. Тут нею захоплюються багатий і бідний, знатний мандарин і простий селянин. Галантний китаєць, бажаючи принести задоволення дівчині, дарує їй півонію. Так само чинить і претендент у наречені, і якщо дівчина приймає квітку, то це означає її згоду.

Але, крім того, і сама культивація, розведення півонії вважається в Китаї заняттям благочестивим, богоугодним, а тому звичайна річ — цілі сади цих квітів найрізноманітнішого забарвлення й відтінків.

З тих же причин про походження квітки виникло чимало місцевих поетичних переказів та легенд. Одна з них повторюється найчастіше:

«Жив-був колись пристрасний любитель півоній, старий Хо-Чі. Які квіти він вирощував! Були у нього білі, мов лебеді, оранжеві, мов захід сонця,півонії. А також — темно- й світло-рожеві, яскраво- і темно-малинові, з гладенькими пелюстками й закрученими, пахучі та без запаху... Милувався він ними з ранку й До вечора і з вечора до ранку. Коли зацвітали півонії, то сад його ставав таким прекрасним, що садівникові міг би позаздрити сам імператор.

Та ось одного разу проходив мимо Чанг-Ей, син знатного мандарина, зі своїми приятелями — великий грубіян і гультяй. Побачивши півонії, він накинувся на них з палицею, заходився їх збивати й топтати ногами. Старий Хо-Чі благав, плачучи, залишити його квіти у спокої, але брутальний гультіпака не слухав. Тоді, втративши терпець, старий зібрав усі свої сили, боляче побив його й вигнав зі свого саду.

Та поновити знівечене було вже надто важко: залишилось тільки очікувати, може, час зарадить біді. І старий сидів, плакав гіркими сльозами.

Аж раптом, де не візьмись, з'явилася юна прекрасна дівчина. Підійшла до нього й запитала: «Чому так гірко плачеш? Не плач — мої предки нагородили мене здатністю оживляти все померле; принеси лиш трохи води».

Зраділий старий кинувся був по воду, але чомусь засумнівався й

озирнувся. І, о диво! Дівчина щезла, а квіти його ожили й стали ще прекрасніші: прості перетворилися на махрові, однотонні — на різнобарвні. На одному кущі виросли різноманітні сорти, барви їхні яскраво сяяли.

Чутки про таке диво швидко поширились по всій країні, до старого плавом почав пливти народ, а' и помилуватися чудесно воскрес-лими квітами. Але побитий Чанг ЕР не в ібачив образи й вирішив по-мститися. Він звів наклеп на Хо Чі, що той чаклун. Старого схопили, кинули до в'язниці, засудили до ера ти й призначили її день.

Тим часом Чанг-Ей, ш пившись, знову вирушив зі своїми приятелями до саду старого й знову заходився ламати й топтати чудесні квіти. Але раптом знявся великий вітер. У його поривах усі півонії піднялися й перетворилися на юних прекрасних дівчат, зодягнених у такі ж осяйні сукні, як і пелюстки найкращих квітів. Одна з дівчат, звертаючись до подруг, мовила: «Ми — сестри квітів. Вороги дбайливого доглядальника півоній Хо-Чі — наші вороги. Зберімось на силі, вступаймо з ними у боротьбу!»

І ось широкі рукави їхнього вбрання заметлялися, сукні захвилювалися, й здійнявся страшенний ураган. Небо стало чорне, мов чорнило, яскравий сонячний день перетворився на глибоку ніч. Підхоплені вітром, приятелі Чанг-Ея билися об стовбури дерев, їх кололи шипи й колючки, нещадно шмагало гілля, так що вони ледь живі лишилися. А самого Чанг-Ея вітер підняв високо в небо, кинув об землю, й на цьому кінець.

Дізнавшись, що сталося, верховний суддя налякався і одразу ж скасував вирок суду про страту, випустив старого й віддав суворий наказ, аби ніхто ніколи не смів навіть торкнутися квітки в його саду.

Отже, Хо-Чі і далі мирно жив, доглядаючи квіти, благословляючи спогад про чудесну богиню, яка врятувала і його, і квіти від наглої смерті. Волосся старого із сивого стало знову чорним, зморшки розрівнялись, обличчя помолоділо. У всьому відчувався вплив чудесної благодійниці...

І одного разу, коли він милувався щойно розквітлою чудесною півонією, раптом повіяв ніжний вітрець, по саду розлились тонкі пахощі й пролунали дивовижні, нечувані ним ніколи звуки божественної мелодії... Хо-Чі підняв очі і побачив свою молоду богиню, яка в супроводі непорочних білих лелек і лазурової барви фенікса опускалася до нього на рожевій хмарці.

«Хо-Чі,— сказала вона йому,— ти сягнув повної досконалості. Творець Всесвіту, маючи намір нагородити твою безмежну любов до квітів, кличе тебе в Свої сади небесні. Рушай зі мною!..»

Хо-Чі став на хмарину й повільно піднявся на небо. А за ним піднялись — хижа, дерева його саду, півонії — все, що він любив. Із хмари пролунав голос;

«Хто любить квіти і оберігає їх — примножує своє щастя й матиме блаженство. А той, хто поводиться з ними погано, знищує їх — буде нещасним і зазнає покари!»

Потім хмара заховалася за інші, а в повітрі війнув легенький зефір.

І з того часу,— підсумовує легенда,— селище, в якому жив Хо-Чі, перетворилось на селище праведника, котрий живим піднявся на небо, а місце, де був його сад, стало садом «ста кольорів».

Не менш поетична історія побутує в Китаї і про «дух півонії».

«Жив колись в одному з глибинних міст Піднебесної імперії молодий учений, котрий посвятив своє життя вивченню культури півоній.

Живучи самотою, лише серед книг та квітів, він дуже зрадів, коли одного разу на порозі його оселі без будь-яких запрошень з'явилася гарна дівчина й попросила дати їй яку-небудь роботу.

Радо погодившись, згодом він ще більше зрадів, коли дівчина виявилась не тільки прекрасною помічницею в догляді за півоніями, але й доброю приятелькою.

Вона була прекрасно вихована,