Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш - Барбара Шер

Друга категорія людей, із якими варто було б зв’язатися, – це бос найвищого рангу. Якщо це можливо, постарайтесь передати рукопис свого роману головному редакторові, ваш сценарій – визнаній кінозірці, а маркетингову пропозицію – віце-президенту компанії, який відповідає за продажі. Це, звичайно, змусить вас понервувати (розділи 8 і 9 допоможуть підготуватись), але заощадить час і вбереже від непевності. Асистенти та стажисти можуть привітно зустріти вас і вислухати з увагою та співчуттям, але навряд чи вони мають право голосу в прийнятті рішень – особливо позитивних.

У цьому випадку вам дійсно знадобиться чиясь особиста рекомендація. Люди з самої верхівки, так само як і ті, що мають гроші, добре захищені від можливих зазіхань на їхній час та увагу. У них немає іншого виходу. Тому листи та дзвінки секретарям нічим вам не зарадять. А от мережа друзів здатна це зробити.

Ви сумніваєтеся, що скромна компанія друзів у вашій вітальні може забезпечити вам знайомство з Робертом Редфордом або топ-менеджером корпорації IBM[43]? Але це так. Математично доведено: якщо зібрати в одній кімнаті будь-яких п’ятнадцятьох чи двадцятьох людей і почати питати, з ким вони знайомі, за п’ять або шість кроків можна побудувати місток особистих контактів із будь-ким – так, саме будь-ким – у всій країні. Географія – не перешкода. Можете взяти телефонний довідник будь-якого міста країни – скажімо, Бозмена в штаті Монтана, – обрати ім’я навмання та спитати: «Гаразд, хто знає таку-то людину з Монтани – або когось, хто знайомий із нею?» За п’ять днів вашого листа можуть передати особисто в руки цьому фермерові або власникові крамниці алкогольних напоїв у Бозмені.

І це справді було зроблено[44]!

Не знаю, чи намагався хтось провести подібний експеримент, коли йшлося про більш серйозні перешкоди у вигляді зіркового статусу або високої посади, – чи можливо, наприклад, зібрати в кімнаті п’ятнадцятьох осіб і попросити їх посприяти вашому знайомству з Марлоном Брандо[45] або Джиммі Картером? Двом моїм друзям, які наполегливо йшли до своєї мети, це вдалося – хоча зв’язків у них було не більше, ніж у будь-якої звичайної людини. Агент одного з них так і не зміг продати його захопливий пригодницький роман кінопродюсерам. Тоді, взявши ініціативу у свої руки, автор домігся, щоб цей твір передали особисто Теллі Саваласу[46] та Роберту Де Ніро. Інша моя подруга, журналістка, через мережу друзів домовилася про ексклюзивне телефонне інтерв’ю з Анаїс Нін[47], яка часто нездужала й цуралася людей. Якщо вони це зробили, ви теж зможете!

З огляду на сучасну мобільність та засоби комунікації, у кожного з нас є «зв’язки». Ми просто про це не здогадуємося, тому що ніколи не підключали їх до джерела «електричного струму» – рішучості на шляху досягнення мети.

Припустімо, я написала сценарій і всіма фібрами душі відчуваю, що якби Марлон Брандо глянув на нього, то зацікавився б. Я не буду витрачати час на з’ясування, хто агент актора, і надсилати йому сценарій – нема дурних! Знаю, чим це закінчиться: мені повернуть конверт, навіть не розкривши його й ніби натякаючи: «За кого ви себе маєте – Вільяма Ґолдмана[48]?» Я піду іншим шляхом – зберу друзів на толоку, але замість того, щоб питати їх, чи знають вони когось у Монтані, я поцікавлюся їхніми знайомствами у світі кіно. Отримавши якісь контакти, я скажу: «Окей, а тепер знайдіть мені, будь ласка, когось, хто знайомий із кимось… хто приятелює з Марлоном Брандо». І, послідовно йдучи цим ланцюжком, рано чи пізно я таки зможу організувати передачу мого сценарію безпосередньо в руки акторові. Звісно, я не намагатимуся зробити це за п’ять днів, а дам собі, мабуть, десь півтора місяця – раптом Брандо зараз відпочиває на своєму тихоокеанському острові.

Я майже впевнена, що немає у світі людини, з якою ви не могли б зв’язатися з допомогою друзів – якою б недосяжною й далекою не здавалася ця видатна особа. Якщо ви все ж таки сумніваєтеся, що ваша мережа знайомств дозволить зробити це достатньо швидко, спробуйте розширити толоку за межі кола своїх друзів. Але спершу я хочу обговорити деякі проблеми, які можуть на вас очікувати, коли ви почнете ділитися ресурсами з членами власного товариства взаємодопомоги.

Техніка безпеки

Здебільшого допомога, яку ви можете отримати від ваших друзів під час толоки, не забере в них багато сил та часу. Але що як ви просите когось про послугу, котра справді порушить плани чи суттєво вплине на життя людини, як-от: допомогти написати вам курсову роботу, скласти заявку на грант, пофарбувати стіни в кав’ярні, яку ви збираєтесь відкрити, чи отримати позику? Або що робити, як, на щастя чи на біду, ви наділені багатьма талантами та вміннями, потрібними вашим друзям, – умієте редагувати, друкувати та ще й маєте хист до теслярства й психотерапії? Як утриматися від спокуси зловживати чиєюсь готовністю допомогти – і не дати іншим шансу просто використати вас? Чи немає ризику, що толока може вийти з-під контролю і ваші нав’язливі прохання викличуть у друзів справедливе обурення, а у вас, зрештою, почуття провини?

Отримувати й надавати допомогу – це мистецтво. Воно передбачає такт, делікатність і, щонайперше, абсолютну чесність. На щастя, є два простих правила для збереження балансу взаємодопомоги, які дозволять забезпечити всіх підтримкою, не вимагаючи при цьому ні від кого неможливого.

Правило № 1: Принцип взаємності

«Ти – мені, я – тобі» – це старий як світ секрет ефективної співпраці. І в цьому немає нічого ганебного чи корисливого. Ви не допомагаєте другові навмисне для того, щоб він почувався вам зобов’язаним і щоб ви мали право вимагати від нього чогось натомість. Ви робите це, бо вам небайдужі його проблеми, і конкретна, практична підтримка – один із найліпших шляхів сказати про це. Але так само, як усі інші прояви любові та турботи, допомога також має бути більш-менш рівноцінною і взаємною, інакше цей дисбаланс може розхитати вашу дружбу, і тоді обидві сторони почуватимуться незручно.

Система вдячності між друзями – дуже складна, делікатна й цікава структура. Допомагаючи другові, ви ніби отримуєте гарантію того, що він допоможе вам, коли виникне така потреба. Ніхто не веде спеціальних підрахунків – ні в зошиті, ні подумки – але кожен старається підтримувати цю рівновагу. Більшість із