Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш - Барбара Шер
Повірте, це набагато ефективніше, ніж ефемерна «самодисципліна». І чудово діє саме на рівні простих справ, які мають виконуватися «крок за кроком». Уявіть, що наступного тижня вам зателефонує Енн і спитає: «Ти розмовляла з тією начальницею, про яку я тобі розповіла? Що вона сказала?» Вам буде дуже незручно, якщо ви не дзвонили. Може, цього й недостатньо, аби змусити вас підняти слухавку, подолавши страх і хвилювання, але загалом це допомагає (детальніше про першу допомогу в таких ситуаціях читайте в останній частині). Отже, якщо людина, котра дала вам номер телефону чи інший контакт, – ваш друг, непогано було б узяти на себе зобов’язання «звітувати». Скажіть, наприклад: «Я подзвоню тобі наступної неділі й розповім, як усе пройшло». Це чітка дата. Запишіть її.
Коли ваша команда видасть на-гора все, що змогла придумати для реалізації вашого плану, настає черга іншої людини взяти слово й розповісти про те, чого вона прагне і що їй для цього потрібне. Роззирнувшись навколо, ви здивуєтеся, яке розмаїття ресурсів для втілення найрізноманітніших цілей може запропонувати одне одному групка людей, які зібрались у вашій кімнаті. Ось кілька яскравих прикладів того, про що прохали (й отримали!) мої знайомі під час толоки.
Інформація
Я свято вірю в бібліотеки – і в бібліотекарів, дай Бог їм здоров’я. Можна піти до бібліотеки в будь-якому більш-менш великому містечку, коледжі чи університеті та дізнатися майже про все, що вас цікавить, – від статуту Американського клубу собаківництва до обсягу валового національного продукту Парагваю. Справжні скарби інформації можна знайти в книгарнях, якщо тільки вам дозволять самому порпатись на полицях, гортаючи сторінки цікавих книжок. Але до того, як провести дорогоцінні години в пошуку потрібних фактів та адрес, спробуйте коротший шлях. Запитайте в друзів.
У нижній шухляді письмового столу Стейсі зберігає цілу купу своїх віршів, які вона завжди в глибині душі вважала дуже непоганими. Вона зважилася показати деякі з них своїм друзям, а ті переконали її спробувати опублікувати хоч один. Стейсі працювала шкільним дієтологом у маленькому місті на Середньому Заході й була дуже далека від світу літератури. Вона гадки не мала, хто може зацікавитися творами невідомої поетеси. Одна з її подруг вивчала курс жіночого письменства в місцевому державному коледжі й дала їй назви найкращих жіночих літературних журналів. Вона пообіцяла взяти кілька номерів у бібліотеці коледжу, аби Стейсі могла подивитися, які твори вони друкували, та виписати адреси редакцій.
Керол, художниця-мультиплікаторка, підписала контракт з одним із провідних агентств і отримала схвальні відгуки від керівництва деяких телеканалів. Однак їй був потрібен особливий асистент: талановитий мультиплікатор, готовий працювати з чужою концепцією. Вона не уявляла, де шукати такого помічника і чи взагалі знайдеться така людина. Керол порушила це питання під час толоки. Виявилося, що один її друг знає професійного ілюстратора, який створює анімаційну рекламу. Вона зателефонувала ілюстраторові й отримала від нього назви двох журналів, які спеціалізуються виключно на мультиплікації. Ще хтось пригадав, що бачив недавно статтю аніматора-фрилансера, котрий називав якісь професійні асоціації працівників цієї сфери. Ця людина пообіцяла знайти статтю для Керол. На основі зібраних таким чином відомостей жінка швидко змогла дати оголошення в потрібних виданнях і вже провести співбесіди з трьома енергійними претендентами на посаду.
У голові кожного з нас – цілі гори розрізнених шматочків інформації, яку ми десь колись отримали й ніби забули. Ми постійно щось читаємо, чуємо, підслуховуємо: газетні статті про жінок-брокерів, розсилки новин та волонтерство, телерепортажі про сонячні батареї й надсучасні ультразвукові засоби боротьби з комахами – і всі ці відомості відкладаємо в далекі архіви нашого мозку, забуваючи про їхнє існування доти, доки чиясь потреба раптом не змусить їх зринути на поверхню. Ми можемо бути очима, вухами й сховищами пам’яті один для одного. Збираючи інформацію в такий спосіб, ви почуваєтеся значно менш самотнім, ніж у читальній залі бібліотеки. А працює цей метод аж ніяк не гірше, ба навіть краще.
Речі та матеріали
«Патологічний індивідуалізм» – це єдиний чинник, який наділив гроші такою магічною владою над нашим життям. Навіщо «покладатися тільки на себе» й платити ринкову ціну за будь-які речі, коли ми можемо допомогти одне одному отримати їх дешевше – або взагалі задарма?
Починаючи з тієї класичної порції цукру, позичання в усьому світі – це освячений часом і законний спосіб одержати щось безкоштовно. Друзі охоче готові віддати вам на короткий чи тривалий час те, чим зараз не користуються. Я знайома з одним бідним драматургом, чия перша успішна п’єса для експериментального театру була надрукована на старій друкарській машинці, яка до цього довго збирала пил у комірчині його друга. Інший приклад стосується розплідника сіамських котів, який зміг пережити свій перший тяжкий рік завдяки позиченій власниками машині, яка дозволила їм їздити на оптовий склад корму для домашніх тварин.
Моя подруга, письменниця Джулія, – найуспішніша «позичальниця» з усіх, кого я знаю. Здається, люди самі приходять до неї та пропонують позичити речі, і не просто речі, а цілі будинки. Їй був потрібен кабінет для роботи за ціною не більш ніж 100 доларів на місяць. Третя людина, до якої вона звернулася, надала їй у безкоштовне користування величезну квартиру в готичному стилі з видом на статую Свободи. Тепер вона пише там свої статті, витрачаючи лише 25 доларів на місяць на проїзд. (Джулії випав рідкісний шанс – порожня квартира, якою її власники, котрі постійно жили за містом, лише зрідка користувались на вихідні. Це якраз той приємний сюрприз, яким вас може здивувати толока! Частіше, звичайно, отримати тимчасове житло чи зручне й спокійне місце для роботи можна під час чиєїсь відпустки, коли люди доручають вам підтримувати порядок у квартирі, поливати квіти або піклуватися про домашніх улюбленців.) Джулія також кілька місяців працювала над книжкою в пляжному будиночку своїх батьків, позичаючи в сусідів велосипед, щоб їздити по харчі до місцевої крамниці. Більшість позичальників також із ентузіазмом діляться своїми речами. Так, за всі ці подарунки долі Джулія запросила мене безкоштовно пожити в тому самому пляжному будиночку, коли мені було надзвичайно потрібно відпочити наодинці, не витрачаючи при цьому значних коштів. Це втішило її не менше, ніж мене.
Коли шекспірівський Полоній говорив своєму синові: «Не позичай
