Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Тепер я працював на факультеті політики в Оксфорді, що вимагало водночас аналітичного і прескриптивного мислення, тож я мав нагоду покращити обидві навички, а більш дистанційований погляд історика можна було відкласти, бодай почасти. Готуючись до лекцій, я читав (нерідко вперше) сучасних мислителів на зразок Джона Ролза, Роберта Нозіка й Рональда Дворкіна, а також класиків ліберальної та консервативної думки. Мабуть, мені вперше довелося міркувати в категоріях змагальних жанрів політичного тлумачення. Минули часи, коли мене цікавили передусім недоліки марксизму. Тепер усі політичні теорії здавалися мені за своєю природою частковими, неповними поясненнями складнощів людського існування... Та й на краще.
Я ставав плюралістом у специфічному сенсі, що вкладав у це слово Ісая Берлін. Праць Берліна я дістався саме в ті роки, хоча деякі відоміші есеї читав і раніше. (Самого Берліна в Оксфорді я майже не знав, ми лише кілька разів перетиналися. Моя відданість була суто інтелектуальною.)
Берлінів урок, найбільш застосовний до політичного аналізу й дискусій, — це нагадування, що всі політичні рішення мають реальну та неуникну ціну. Річ не в тім, що можна ухвалити правильне або хибне рішення, і навіть не в тім, що вибір «правильного» рішення може полягати в уникненні найгірших помилок. Будь-яке рішення — і будь-яке правильне рішення — означає відмову від якихось варіантів: відмову від можливості робити певні речі, коли деякі з них цілком вартувало б робити. Словом, є варіант, вибрати який буде правильним, але він передбачає відкидання інших варіантів, що мають явні переваги. У реальному світі політики, як і в більшості інших життєвих сфер, усі вартісні рішення тягнуть за собою справжні здобутки та втрати.
Якщо немає єдиного добра, то, вочевидь, немає і єдиної форми аналізу, що охоплює всі розмаїті форми добра, і немає єдиної політичної логіки, що може опанувати всі етичні аспекти. Такого висновку важко дійти, послуговуючись категоріями чи методами сучасної континентальної політичної думки. У цій традиції домінувала ідея абсолютної вигоди й нехтування ціною: згідно з такими політичними міркуваннями, ти завжди пан або пропав. Були добрі та погані системи і прагнення, правильні й хибні рішення, що виходять із не менш правильних чи хибних засновків. За такою логікою, яку підкріпив досвід тотальної війни в недавньому минулому, політику і справді розглядали і трактували як гру, де все або нічого, перемога або поразка, життя або смерть. Плюралізм за означенням був або категоріальною помилкою, або умисною брехнею, або трагічною оманою.
У ті ж роки я прочитав найкращу з будь-коли виданих критику марксизму. На момент публікації «Головних течій марксизму» 1979 року я ще мало знав про політичну чи інтелектуальну історію Польщі, хоча про Лєшека Колаковського чув у 1960-х, коли він іще був провідним польським марксистом-ревізіоністом. Він утратив посаду на кафедрі історії філософії Варшавського університету 1968 року, коли комуністична влада небезпідставно звинуватила його в духовному наставництві для покоління бунтівних студентів. Його виїзд із Польщі, цілком можливо, позначив момент кінця марксизму як серйозного інтелектуального руху в континентальній Європі. Зрештою Колаковський опинився в оксфордському коледжі Ол-Соулс, де ми й познайомилися невдовзі після появи англійського перекладу «Головних течій». Цей тритомник — монумент гуманітарної науки. Мене вразив уже сам масштаб задуму і, звісно, ретельність, із якою Колаковський підійшов до марксизму, навіть наміряючись знищити його політичну репутацію.
Погляд Колаковського — за яким марксизм, особливо у своєму розквіті, заслуговував на інтелектуальну увагу, але не мав політичних перспектив або моральної цінності — зрештою став і моїм. Колаковський вбачав у ленінізмі переконливе, хоч і не обов’язкове прочитання Маркса (у кожному разі — єдине політично успішне прочитання), і після ознайомлення з його позицією мені ставало дедалі складніше розрізняти марксистську думку і радянську дійсність, що насаджували з дитинства. Ми з Колаковським не надто близько знались. Я неабияк соромився (тим паче після прочитання його шедевра) і, мабуть, не наважився би просити про зустріч. Однак на знайомстві наполягла моя тодішня дружина, яка сором’язливою аж ніяк не була, і якось на початку 1980-х ми втрьох пообідали в Оксфорді. По тому я зустрічався з Лєшеком ще кілька разів, востаннє — незадовго до його смерті. Він назавжди лишився об’єктом мого безмежного захоплення й поваги.
У ті роки я познайомився з одним зі своїх найближчих друзів наступних десятиліть. Річард Міттен, із міссурійської родини нижчого середнього класу німецького походження, навчався в Університеті Південно-Східного Міссурі, а тоді, як затятий троцькіст, подався працювати на вантажні залізничні станції Чикаго. Потім — завдяки низці щасливих випадків — він продовжив навчання в Колумбійському університеті й у Кембриджі. Річард не закінчив кембриджської докторантури з історії — можливо, тому, що нерозважливо взявся досліджувати австромарксистів Відня початку XX століття. Ця тема, хоч яка важлива й захоплива, потребувала непростого мовно-інтелектуального вишколу: Річ таки здобув його з часом, зокрема завдяки тому, що осів і облаштував життя у Відні. Переїзд відрізав його від контексту рідного університету — так само люди мого покоління застрягали в Парижі: «локалізувались», як науковці чи інтелектуали глибоко занурювались у світ своїх досліджень, але тому й не могли закінчити проекти, що їх туди приводили. Однак Річ здобув докторський ступінь у Віденському університеті, викладав там і в Центральноєвропейському університеті в поблизькому Будапешті. Тепер він очолює програму міжнародних студій у Коледжі Баруха в Міському університеті Нью-Йорка.
Ще один мій близький друг того англійського періоду теж був американцем. Девід Тревіс — на якісь п’ять років молодший за мене, як і Річ, — навчався на моєму семінарі в Дейвісі 1975 року. Тоді я був відчутно молодшим за більшість американських викладачів, а Девід був суттєво старшим за більшість американських студентів. До того він працював у Департаменті мисливства та рибальства штату Каліфорнія, і ця обставина пришвидшила наше зближення. Я заохотив Девіда вступити в кембриджську докторантуру з італійської історії: коли я прибув до Оксфорда,
