Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

Повертаючись до Артура Кестлера — як до конкретної людини і як до прикладу. Як думаєш, чому саме Іспанія спонукала його відкинути радянську модель і відступити від комуністичної лінії?

Кестлер якийсь час був смертником — але у фашистській в’язниці, тому незрозуміло, чому саме цей досвід мав наштовхнути його на роздуми про події в Москві. Думаю, зокрема тому, що він був далеко від Парижа. Поза тепличним середовищем прогресивних інтелектуалів, відірваний від обставин, де було чимало поважних причин не те щоб лицемірити, але приховувати свої сумніви.

Тепер Кестлер опинився в Іспанії, а в Іспанії треба було діяти: тут уже не до міфології, єдності чи чого там іще. Певно, йому було легше казати собі правду, коли наступного ранку не довелося би зустрічати таких самих колишніх комуністів, своїх побратимів, які вирішили мовчати й неохоче ділилися тим, що думають насправді.

Коли вже цю межу перейдено, усе решта приходить дивовижно швидко. Ти згадуєш «Ніч ополудні», його книжку про сталінські показові процеси, написану...

...1940 року. Три книжки, що стосуються цього боку його біографії, — «Іспанське свідоцтво», «Покидьки людства» та «Ніч ополудні» — Кестлер написав у неймовірному темпі, вклавшись у два роки. У першій він розмірковує про іспанський досвід, у другій — про європейську дійсність 1940 року і про те, що сталося з його світом, а в третій підсумовує дві попередні: з таким досвідом і після таких утрат Кестлер уже міг відверто писати про трагедію комунізму.

Згодом він пише про свою втрату ілюзій. Але прикметно, що Кестлерова частина у збірці «Бог, який не впорався» — зовсім іншої природи...

Ніж усі решта.

Кестлер правдоподібно, переконливо, докладно пише про причини свого вступу до Комуністичної партії.

Думаю, якби було якесь дербі, де Орвелл і Кестлер змагалися б за найбільш значуще політично-інтелектуальне письмо англійською, ти, на відміну від багатьох, поставив би на Кестлера, а не Орвелла.

Мені здається, Орвелл працює у двох регістрах, дуже високому і дуже низькому. Низький — це англійське розуміння тонкощів англійців, специфічних нюансів класу й ілюзії в Англії. Незрівнянний дар короткого нарису добре придався йому в Іспанії, у «Данині Каталонії», хоча тут він виводить ширші висновки.

З іншого боку, Орвелл, безперечно, є найкращим англомовним прозаїком тоталітаризму, хоча до російських шедеврів не дотягує. Тут він оперує у найвищому з регістрів, розглядаючи найбільше з питань: у «Скотофермі» та, звісно, у «1984» він змальовує характерні риси тоталітаризму, щоби вказати на великі уроки про ціну віри, омани і влади в наш час.

Кестлер, як на мене, оперує ні в низькому, ні в найвищому регістрах. Він неперевершений у середньому діапазоні. Він зацікавлений не зобразити ідеологічні моделі та їхні вади, а проілюструвати умонастрої і хибне сприйняття світу: сам хибно сприйнятий світ цікавить його менше.

Так Кестлер (значно більше за Орвелла, який може бути в цьому несподівано зверхнім) виказує незвичайну емпатію в найбільшому питанні XX століття: як стільки розумних людей могли розказувати собі такі байки, що призвели до таких жахливих наслідків. Це Кестлерові вдається краще за всіх. Звісно, тому, що сам він був одним із тих людей. Натомість Орвелл, який ніколи так не обманювався, — винятковий спостерігач таких людей, але емпатією особливо не вирізняється.

Проте для обох них зворотний зв’язок між Іспанією та Радянським Союзом — щось надзвичайне. Ближче до кінця «Данини Каталонії» є уривок про сутички в Барселоні довкола телефонної станції, де Орвелл пише, що наслідки цього зачеплять не лише Барселону, не лише Іспанію — наслідки відгукнуться по цілому світу. Поза контекстом це звучить абсурдно...

Навіть дико.

...але він має рацію. Йому вдалося вловити логіку Великого терору в Радянському Союзі. Сталін справді розглядав Іспанію і Радянський Союз як елементи однієї боротьби. Він бачив усі ці речі так само, як Орвелл, хоч і оцінював їх навпаки. Ста-ліновим інтересом було, щоб те, що могло статися в Іспанії, ніколи не могло статися в Радянському Союзі. Для нього все це була єдина боротьба. А оскільки для Сталіна все було одним цілим, Орвелл таки має рацію...

...коли бачить це все як одне ціле. Хто не вірив Орвеллу 1939 року, був змушений змінити думку пізніше. Від 1945-го до середини 1950-х на судових процесах у всьому Радянському блоці — хай то в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині — вирішальними будуть дії обвинувачених під час громадянської війни в Іспанії. Суть, яку втовкмачували раз у раз, була в тому, що незгода чи навіть незалежна думка неприйнятні для комуністичної ієрархії. Відносна автономність окремих комуністів в Іспанії — чи, меншою мірою, у Французькому опорі — мала бути покарана заднім числом.

З цього огляду стратегія комуністів в Іспанії виявилася генеральною репетицією захоплення влади у Східній Європі після 1945 року. Певна річ, тоді це було дуже важко зрозуміти. Москва, зрештою, була єдиною значною і ефективною покровителькою Іспанської республіки. Радянський Союз вживався в роль останнього бастіону супроти посилення фашизму в Центральній і Східній Європі — а отже, і в Іспанії. Решта, включно з Британією, радо йшли на компроміси... доки їх самих не зачіпало.

Трохи відступімо від розрад Парижа і випробувань Іспанії. То був час московських показових процесів, пік терору. Те, що відбувалося в 1930-х у Радянському Союзі, за масштабом і репресивністю було незрівнянно гіршим за будь-які дії нацистської Німеччини. На момент Гітлерового приходу до влади советы морили голодом мільйони людей. Під час Великого терору 1937–1938 років було розстріляно ще 700 тисяч. Тоді як на довоєнний нацистський режим можна покласти відповідальність за приблизно десять тисяч смертей.

Почнімо з того, що нацистська Німеччина в певних аспектах усе ще була Rechtsstaat, правовою державою, хоч як дивно це звучить. Там були закони. Може, не надто приємні закони, але якщо ти не був євреєм, комуністом, інакодумцем, неповносправним чи ще кимось соціально неугодним, проблем із законами не мало б виникати. У Радянському Союзі теж були закони, але там проблеми могли виникнути в будь-кого, досить було записати його до класу ворогів. Тож із погляду жертви СРСР був набагато страшнішим — бо менш передбачуваним — за нацистську Німеччину.

Згадаймо, зрештою, що дуже відчутна кількість гостей із демократичних країн подорожувала до нацистської Німеччини і не бачили в ній нічого поганого. Навпаки, їх навіть зачаровували німецькі досягнення.