Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Я ріс, так би мовити, говорячи французькою (і, може, Марксом). Дуже близько знав свою тему, був тісно знайомий із Францією — географічно, історично, політично, культурно, мовно. У результаті це стало схожим на занадто довге спільне життя: те знайомство і близькість, що колись усе спрощували, можуть стати джерелами роздратування і зрештою зневаги. З іншого боку, вивчати чеську мову і чеський світ я почав, коли мені було вже за тридцять. Я нестерпно довго вникав у тему, не сподіваючись опанувати її до того рівня, як свого часу — французьку лівицю. Урешті-решт, як і належить, я змирився з усвідомленням своїх обмежень, що пішло мені тільки на користь.
Утім, саме завдяки Оксфорду і Східній Європі я ще повернуся до французької історії, свіжим і навіть натхненним: останньою моєю працею як французького інтелектуала стане «Минулий недоконаний»[43], свідомий порахунок із філокомунізмом повоєнної французької лівиці, написаний підо впливом знайомств і літератури моїх оксфордських років. Саме там я закінчив третю книжку «Марксизм і французька лівиця: розвідки про працю і політику у Франції, 1830–1982». Ця збірка раніше не опублікованих есеїв була, як тепер бачу, моїм особистим «на цім прощавай». Тоді я думав про неї зовсім інакше: як про неповний літопис кінця соціалізму в його особливій французькій формі.
«Марксизм і французька лівиця», як чимало моїх ранніх праць, мала більший вплив у Франції, ніж в англомовному середовищі істориків. Цього разу я завдячую розголосом Франсуа Фюре, історику та некрологісту Французької революції. Він люб’язно написав вступ до французького перекладу, що вийшов 1986 року. Дивовижна «Penser la Révolution française» самого Фюре, видана 1978 року, суттєво на мене вплинула. У напрочуд компактній серії есе Фюре успішно й остаточно історизував національну традицію історичного письма про Французьку революцію та блискуче проілюстрував, як політично її від початку інтерпретували і — водночас — якими шляхами двохсотрічна модель аналізу і привласнення дійшла до занепаду.
У 1986 році мені належала творча відпустка з Оксфорда. Я давно вирішив провести рік у Стенфорді: тамтешній Інститут Гувера мав неперевершені фонди зі східноєвропейської історії (і загалом з інтелектуальної історії Європи). Уже якийсь час я планував нове починання, книжку про французьких інтелектуалів і міраж комунізму, спираючись, зокрема, на нові джерела з історії Східної Європи. Я успішно подався на стипендію до Стенфордського центру гуманітаристики і поїхав туди на 1986/87 рік. Оскільки свого часу ми з Патрицією Гілден побралися в Каліфорнії, повернення мало додаткову перевагу: спростило початок і пришвидшило закінчення процесу розлучення.
У Каліфорнії я дуже близько потоваришував із Гелен Соланум, завідувачкою відділу Західної Європи в бібліотеці Інституту Гувера. Вона була подругою Яна та Ірени Ґроссів, які нас і познайомили. Ми з Гелен, як і з ними, мали багато спільних інтересів і світоглядних збігів. Вона народилася в Польщі 31 серпня 1939 року, за день до німецького вторгнення на її батьківщину, яке поклало початок Другій світовій війні. Родина Гелен утекла на схід — у регіон, який після 17 вересня 1939-го захопив і окупував Радянський Союз. А 1940 року Гелен та її рідних, як і десятки тисяч інших євреїв, депортували в Радянський Казахстан: у тих жахливих умовах померла її сестра. Після війни родина спершу повернулася до Польщі, у сілезький Валбжих. Там батьки настановляли Гелен забути російську — так само, як у Радянському Союзі застерігали, щоб забула рідний їдиш. Тоді дівчинці було шість років, вона жила на землі, яку передали Польщі після німецької поразки, — на землі, звідки виселили німців.
До того ж вона була єврейкою, яка жила в країні, де було зведено зі світу понад дев’яносто відсотків місцевих євреїв. Переживши війну в Казахстані, родина Гелен зіткнулася з упередженнями, переслідуваннями і ще гіршими речами від довколишнього населення. Вони розсудливо знялися з місця. Із Сілезії, куди польський уряд початково планував переселити євреїв, вони вирушили в німецький табір для переміщених осіб: як чимало вцілілих у ті місяці, вони безпечніше почувалися в переможеній Німеччині, ніж у визволених східніших краях. Після безуспішних спроб домогтися дозволу на в’їзд до Сполучених Штатів родина змирилася з Францією, де Гелен проживе ще десять років, перш ніж її нарешті пустять в Америку.
Соланум, звісно, — не справжнє її прізвище. Його утворено від латинського слова «картопля»: у спогадах про Казахстан найбільше було смерті й картоплі, і цією асоціацією Гелен вшанувала минуле. Вона була чудовою лінгвісткою: окрім опанованих у дитинстві польської, їдишу і російської, у неї був добрий іврит, майже «рідна» французька і, певна річ, досконала англійська; а в коледжі вона вивчала ще іспанську й португальську. Дружба з Гелен дала мені привілейований доступ до закритих зібрань у вежі Інституту Гувера — унікальної скарбниці забутих французьких видань і багато чого іншого. В Інституті Гувера є рідкісні й безцінні добірки журналів, провінційних газет, іншої періодики — матеріали, які важко знайти навіть у Франції, а тим паче за її межами.
За початковим задумом, книжка «Минулий недоконаний» мала стати історією лівого інтелектуального життя Парижа в роки після Другої світової — саме коли Центрально-Східна Європа переходила до комунізму. До кінця 1980-х у Франції стало загальноприйнятим відкидати Жана-Поля Сартра і його сучасників-однодумців — хоч які вони талановиті та впливові — як людей, бездумно поблажливих до комунізму. Однак мене не цікавили запізнілі порахунки. Я надумав щось амбітніше. Я взявся написати розвідку про національну ваду: дивовижну непослідовність, політичну й етичну, з якою французькі інтелектуали реагували на становлення тоталітаризму.
Ба більше, я завжди вважав, що цю тему можливо осягнути лише в ширшому контексті: від розчарування Народним фронтом, через роки колаборації й опору до гнітючого, розбратного політичного клімату повоєнного десятиліття. То була історія, з якою самим французам ще належало розібратися. Наприкінці 1980-х французькі науковці наздоганяли американських і британських колег, викриваючи Віші, міфи Опору і складну історію французької колаборації в «остаточному розв’язанні». Культ самодопитування стосовно «синдрому Віші» саме сягав апогею. Але зовсім мало поважних істориків писали про моральні дилеми й компроміси років Холодної війни. Укотре моя проблематика не потрапляла — поки що — у науковий мейнстрим. Книжку я закінчив 1991 року, коли розвалився Радянський Союз.
Перечитуючи «Минулий недоконаний», виразно бачу там центральноєвропейську перспективу. Наприклад, акцент на громадянському
