Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Наприкінці оксфордського весняного триместру 1985 року я вирушив у європейську відпустку: відвідав Девіда Тревіса в Римі, а повертався через Париж. Там мені раптом спало на думку знайти Барбару Торуньчик, яку всі називали польським зменшувальним «Бася». Вона запросила мене до страхітливо безладного помешкання, де я годин зо шість спостерігав, як вона редагує «Zeszyty». Тоді Барбара обернулася до мене: «А зараз я їду з друзями на лижі в Савойські Альпи, хочете з нами?». Хоч я прибув із Рима щойно вранці, на запрошення все-таки пристав і того ж вечора знову сів у поїзд на південь із групою енергійних, спраглих лиж поляків — розорених, але готових до пригод.
На лижах я не катався багато років, та й ніколи не мав до них особливого хисту. Сезон добігав кінця, схили були небезпечними: місцями сніг розтанув, треба було зважати на траву й каміння. Замість скористатися підйомником, ми мусили підніматися схилом гори неподалік Бріансона. Я дуже старався, почасти зі звичайного переляку, а почасти, певна річ, щоб вразити Басю, з якою ми лишилися сам на сам, коли інші повернулися додому.
Барбара Торуньчик — непересічна, захоплива жінка. Відважна й талановита: колись поліція викрила її як призвідницю бунту польських студентів, а тепер вона власноруч редагувала найяскравіший літературний часопис Східної Європи. Вона ще більше зблизила мене з Польщею. Як і Ян, Бася була моєю близькою сучасницею: я починав усвідомлювати духовний зв’язок, що єднав наше покоління поза всіма політичними кордонами.
Безперечно, мій 1968 рік неабияк відрізнявся від їхнього, і завдяки теперішній освіті я осягав ці відмінності. Як більшість західних європейців мого покоління, я лише туманно уявляв події того року за Залізною завісою. Я поїхав до Парижа, але недо Польщі, де студентів труїли сльозогінним газом, били, арештовували й відраховували з вишів у небачених на Заході кількостях. Я лише невиразно розумів, що влада комуністичної Польщі запевняла своїх громадян, буцім тамтешній студентський рух організували й очолили «сіоністи», і що ця влада видавала полякам єврейського походження проїзні документи, які дозволяли виїхати, але позбавляли права повернутися.
Мушу визнати, я соромився свого незнання європейського Сходу і дуже гостро відчував, як сильно мої 1960-ті відрізнялися від досвіду Яна, Басі та їхніх ровесників. Я справді був сіоністом, і та примха й розвага майже нічого мені не вартували — а тим часом їх (разом із тисячами інших) їхній же уряд звинувачував у «сіонізмі», щоб ізолювати від широкої громадськості, від співвітчизників. Усі ми пережили розчарування: я усвідомив хибність своїх сіоністських мрій, вони — решток свого реформістського марксизму. Проте мені власні ілюзії коштували тільки часу, тоді як мої польські сучасники дорого заплатили за свої: на вулицях, у тюрмах і, нарешті, у вимушеній еміграції.
Упродовж тих років я виявив, що помалу переміщаюся в інший світ і знаходжу місце в альтернативній хронології: мабуть, вона завжди була тут, ховалася під нагромадженням минулого, яке я усвідомлював лише наполовину. В тому минулому Східна Європа вже не була просто місцем, тепер її історія ставала для мене безпосередньою і дуже особистою системою координат.
Зрештою, Ян, Ірена, Бася та інші були не тільки моїми сучасниками: якби не малі примхи долі, ми всі могли народитися в одному місці. Адже батько мого батька походив із Варшави. Більшість його знайомих, старі чоловіки й жінки з мого дитинства, теж була десь ізвідти. Моя освіта відчутно відрізнялася від освіти моїх польських ровесників, однак у нас були численні спільні контексти й орієнтири. Моє покоління, хай де воно визрівало, скинуло окови марксистської догми більш-менш одночасно, хоч із різних причин і за різних обставин. Звісно, жителів Сходу Історія всадовила на особливі місця: той-таки Лєшек Колаковський, важливий і для моїх польських друзів, і для мене, влучно зауважив, що реформувати соціалізм — усе одно, що смажити сніжки. До Західної Європи це послання дійшло десь так на покоління пізніше.
Бася Торуньчик завдала собі великого клопоту, щоб пояснити мені значення втраченого світу польської культури, літератури та ідей: втраченого для Заходу, зрозуміло, але й для самих поляків — через руйнівний вплив радянської гегемонії. Для неї це явно багато важило, і дратівна необхідність послуговуватися третьою мовою (ми обоє спілкувались французькою), мабуть, додатково ускладнила завдання. Проте від нас, західних, ніколи особливо не чекали, що ми осягнемо таємницю. Якось Тімоті Ґартон Еш розповів історію. Його дружина Данута — полька, тож їхні сини двомовні. Одного разу, коли хлопці були малі, він пояснював старшому — тоді знаному як Алєк, зараз радше як Алек, — що мусить поїхати в Мічиган читати лекцію. «Татку, про що ти розповідатимеш?» — запитав хлопчик. «Я розповідатиму їм про Польщу», — відповів Тім. Запала тиша. А тоді малий Алєк, несвідомо перейшовши з англійської на польську, сказав: «Oni nic nie zrozumieją». Вони нічого не зрозуміють.
Тімоті Ґартон Еш — англієць, який розуміє Східну Європу. Хоча ми обидва жили в Оксфорді, познайомилися лише завдяки Басі. Я просто мушу познайомити тебе з Ґартоном Ешем, наполягала вона, on rozumie, il comprend, he understands: він розуміє. Тім тоді був зовсім молодим, не мав і тридцяти. Уже вийшла його прекрасна книжка про «Солідарність», і його сприймали як одинокого представника англомовного світу, спроможного писати про Польщу зі співчуттям і навіть розумінням, але не вдаряючись в апологетику Ми зустрілися втрьох на вечерю в моєму помешканні. З Тімом я негайно відчув природну спорідненість (ще до того, як по багатьох роках дізнався, що ми росли за кілька вулиць один від одного на південному заході Лондона).
Тімова книжка «Польська революція» — серйозна праця з політичного аналізу. Але водночас це глибоко ангажований текст, чий автор не претендує на дистанцію чи холодну об’єктивність. Польща була Тімовою Іспанією, його пасажі про Ґданськ можна порівняти з Орвелловим описом Барселони в роки громадянської війни. Пізніше, по десятьох роках блискучих есеїв про Центрально-Східну Європу, Тім став свідком того, як об’єкт його досліджень просто зник — у найкращому сенсі — в нього на очах. Він не помилився і взяв активну участь у демонтажі. За тією першою вечерею
