Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Париж був особливим місцем для лівих, і не лише для французьких. Він став столицею європейського комунізму в другій половині 1930-х, коли внутрішня політика Радянського Союзу була винятково нищівною і кривавою. Чи ти погодишся із твердженням, що німецькі й інші ліві політичні біженці могли зберігати прихильність до Сталіна, бо мали змогу безпечно жити в антифашистському Парижі?
Перемога Гітлера і подальший розгром Комуністичної партії Німеччини стали жахливим ударом по їхній комуністичній вірі, по шанобливому ставленню до Сталіна. Але в Парижі у таких людей з’являвся приємніший, спокійніший варіант лівої політики. Здавалося, що м’якший курс Народного фронту легалізував комунізм, а, власне, поява у Франції цього уряду уможливила комунізм.
У ті роки цілком можна було уявити, що остаточна битва відбудеться між комунізмом і фашизмом, які з обох боків затиснуть демократію, тому конче треба було знати, на чий бік ти станеш. Тоді навіть в Англії Орвелл не міг знайти серйозного лівого видавця для мемуарів про громадянську війну в Іспанії «Данина Каталонії»: благонамірена лівиця не хотіла мати нічого спільного з нападками на комунізм. Однак Париж і напряму впливав на комуністів. Згадаймо, як Артур Кестлер визнає у спогадах, що відійшов від сталінізму, але не міг відкрито заявити про своє відступництво, щоб не порушувати антифашистської єдності. В антифашизму була бінарна логіка: хто не з нами, той проти нас. Це дуже ускладнило критику Сталіна, яка могла видаватись грою на користь Гітлеру.
Кестлер щойно з Харкова, з Радянської України, де пробув якийсь час. Він бачив примусову колективізацію і голод. Він належить до тих поодиноких інтелектуалів, яких ми згадували, хто на власні очі бачив найгірші сторони радянського проекту. І ось він прибуває до Парижа, де, як ти кажеш, про таке говорити нечемно.
Кестлер порушив тишу — і, як на мене, це дуже важливо — довкола громадянської війни в Іспанії, а не Радянського Союзу. У Парижі можна було говорити, але бути треба було в Іспанії. Орвелл і Кестлер подалися до Іспанії, як і чимало найкращих лівих мислителів.
У 1931 році було повалено іспанську монархію і проголошено республіку. Від 1923 року й доти в Іспанії вже була своя пом’якшена версія Муссоліні. Ніхто особливо не зважав. Хоч скільки захоплення викликали постаті на зразок Муссоліні, воно зосереджувалося на самому Дуче, а іспанський лідер Прімо де Рівера лишався майже невідомим. Та коли постала Республіка, іспанські політичні конфігурації — усе ще малоцікаві для більшості іноземців — стали виразнішими. З одного боку, Церква й армія бачили себе втіленням вічної Іспанії. З іншого — були андалузькі анархісти, каталонські автономісти й синдикалісти, баскські націоналісти, астурійські шахтарі — і всі їхні радикальні політично-економічні вимоги накладалися на вимогу місцевої автономії та давню образу на Мадрид. Спершу все це мало обходило зовнішній світ. Ситуація змінилася 1934 року, коли було придушено повстання астурійських шахтарів і знайома картина робітничого, класового протистояння потрапила в міжнародні новини. Ці події чітко збіглися із клерикально-авторитарним переворотом в Австрії й лише на рік відстали від приходу Гітлера до влади в Німеччині.
Але чому Іспанія раптом стала такою важливою 1936 року? Почасти тому, що для більшості спостерігачів країна йшла вже відомим шляхом: демократична республіка, над якою нависла загроза фашистських — чи в кожному разі антидемократичних — сил. У випадку Іспанії ці сили були явно реакційними: армія, землевласники і церква. Землевласники особливо — і в їхньому становищі небезпідставно — відчували загрозу від переможної коаліції Народного фронту: прогресивне оподаткування середніх ферм, постійні розмови про колективізацію землі. Це множило прихильників нового уряду, особливо на півдні, але не надто приваблювало дрібних землевласників у центрі й на заході країни. Отож ліві тих років несуть певну відповідальність за підштовхування виборців-центристів управо. Проте очевидно, що головна подія в Іспанії 1936 року — військовий переворот проти демократично обраного уряду. З історичної перспективи то був доволі традиційний іспанський переворот: армія, як то бувало не раз до того, проголосила, що промовляє і діє від імені народу проти політичного класу, який зраджує народні інтереси. Але цього разу громадянська війна між армією і політиками охопила за-разом низку внутрішніх конфліктів і локальних громадянських воєн, які тільки більше розпалювалися через загальнодержавний розкол.
Отже, європейська громадянська війна: та, що набувала обрисів у паризьких дискусіях, у радянській доктрині, у промовах Гітлера та Муссоліні. Усе це наче відбилося в іспанському дзеркалі. По всій Європі і правим, і лівим було зручно стверджувати, що комунізм відіграє вагому роль в іспанському конфлікті, хоча на ділі присутність комуністів набула значення вже по тому, як Сталін у жовтні 1936-го оголосив про підтримку республіканців. Решта лівиці переживала внутрішній розкол і, навіть за прихильним описом Орвелла, була політично некомпетентною і військово мізерною.
Конфлікт в Іспанії став європейським, інтелектуальним, політичним і військовим конфліктом значною мірою завдяки описам іззовні: комунізм проти фашизму, робітники проти капіталістів — а не Каталонія проти Мадрида, безземельні робітники Півдня проти середнього класу сільських землевласників Заходу, виразно католицькі регіони проти регіонів з антиклерикальними настроями. Іспанські комуністи претендували на визначальну роль, хоча насправді від початку були периферійною силою; соціалісти на місцях і республіканський центр не спромоглися їх перевершити — тим паче, зрештою їм була потрібна вся підтримка, яку тільки можна здобути.
Некомуністичні оборонці Республіки сплатили ціну за радянську підтримку: зростання впливу комуністів у тих регіонах, які вони тепер контролювали. Тим часом у регіонах, де домінували республіканці, з’явилися фактично автономні райони, де керували комуністи, соціалісти чи анархісти. У рамках революції відбувалася ще одна своєрідна революція: інколи справді радикальна, а інколи комуністи просто захоплювали контроль на місцях, щоб усунути конкуренцію з боку інших лівих.
Якщо ти був інтелектуалом в екзилі, Франція вибирала тебе. Париж просто собі був. Але Іспанія була активним вибором. Чому стільки людей подалися воювати до Іспанії?
Поїхати до Іспанії, щоб воювати на боці Республіки, було великою спокусою. Це спосіб бути антифашистом, долучитися до суспільства, що має зробити простий вибір у заманливих обставинах. Були й добровольці за правих, зокрема румуни, але більшість добровольців прибувала на підтримку лівих як слабшої сторони супроти реакційних сил. Крім того, нарешті — пам’ятаймо, вже змінилося покоління після Першої світової війни — ти міг вийти і щось зробити проти зростання загрози, яка нависала над демократією, республіками, прогресом,
