Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

Сталінове бачення державних інтересів Радянського Союзу змінилося і тепер здавалося суголосним із державними інтересами Франції. Тож раптом Торез, замість за кожної нагоди казати, що йому нетерпець віддати німцям Ельзас і Лотарингію, як того вимагав попередній курс, міг зайняти значно вигіднішу позицію і зробити Німеччину головним ворогом.

Річ не тільки в цьому. Ті країни, які підвели Францію, відмовившись згуртуватися у спільний фронт перед зростанням німецької загрози, тепер підводили Радянський Союз, не згодні гарантувати вільне пересування Червоної армії в разі війни. Польща підписала з Німеччиною декларацію про ненапад у січні 1934 року, і було зрозуміло, що добровільно Польща нізащо не пропустить радянських військ. Тому, здавалося, французькі й радянські інтереси перетиналися, і чималій частині французького населення було вигідно в це вірити. До того ж це нагадувало про франко-російський союз, що тривав із 1890-х до закінчення Першої світової — останній період, коли Франція впевнено почувалася на міжнародній арені.

Франція ставилася до Радянського Союзу по-особливому: думати про Москву завжди означало думати водночас і про Париж. Сталінізм у Франції розглядали насамперед як історичну головоломку: чи є Російська революція законною наступницею Французької? Якщо так, чи не слід боронити її від усіх зовнішніх загроз? Так Французька революція постійно потрапляла в поле зору, заступаючи картину подій у Москві. Тож коли 1936 року почалися сталінські показові процеси, багато французьких інтелектуалів — і далеко не всі вони були комуністами — сприймали їх як робесп’єрівський терор, а не тоталітарні масові вбивства.

Народний фронт каламутить воду, не даючи чітко розрізнити комунізм і демократію. Адже Гітлер у той самий час демонтує рештки німецької демократії: у першій половині 1933 року він забороняє Комуністичну партію Німеччини. Рік по тому СРСР заохочує комуністів працювати в демократичних країнах. А ще зручний збіг: Французька комуністична партія функціонує у системі, яка є демократичною.

На той час, пригадаймо, ФКП існує вже з десяток років. Тому для багатьох людей, які хотіли трактувати її як «свою», це все ще було можливим — з огляду на традиційні ліві союзи. Та й чимало комуністів були не проти знову відчути себе частиною родини.

Доволі гучне і драматичне родинне возз’єднання: не тільки формування уряду Народного фронту в червні 1936-го, а й усі попередні кроки назустріч, коли комуністи починають співати Марсельєзу, і мітинги в Парижі...

...де соціалісти і комуністи об’єднуються у великих демонстраціях, символічно — на площі Нації, біля Кастилії, на площі Республіки і так далі, що здивувало би будь-кого, хто бачив попередні десять років жорстких сутичок у лівацьких передмістях. То було сильне бажання віднайти втрачену ліву єдність, на яке накладався дедалі більший острах перед нацизмом.

У 1936 році всі три ліві партії, з низкою винятків на місцевому рівні, вперше погодилися не конкурувати в другому турі виборів — тобто забезпечити перемогу лівого блоку. Найчастіше це означало, що прийнятним компромісом був кандидат-соціаліст, хтось посередині між радикалами й комуністами. Отак, на загальний подив, Блюмові соціалісти вперше стали найбільшою партією Франції та — принаймні чисельно — провідною партією в коаліції Народного фронту. Всі, зокрема й більшість соціалістів, очікували, що гору візьмуть радикали.

Блюм чудово усвідомлював, хто такі комуністи: багато років він був їхньою головною мішенню. Але він усерйоз прагнув лівої солідарності, взаємної співпраці, подолання болісного розколу лівиці. Блюм був найкращим кандидатом не лише в спільники, а й у речники цього об’єднання.

Що саме робило Блюма придатним для цієї ролі, яку він виконував, з одного погляду, так добре, а з іншого — так ганебно?

Блюм був театральним критиком, високоголосим євреєм ельзаського походження. Більший інтелектуал за більшість інтелектуалів, він ніколи не йшов на компроміси в одязі: пенсне, гамаші, усе до дрібниць. Він був шалено популярним серед селянських натовпів на Півдні, де перейняв колишній електорат Жана Жореса, і не менш затишно почувався в оточенні шахтарів і залізничників.

Як особистість Блюм, судячи з усього, мав незвичайну харизму. Він був таким безсумнівно чесним, так зрозуміло говорив про те, що мав на думці, так щиро не намагався вдавати з себе когось іншого — і цим неабияк притягував до себе: його приймали на його ж умовах. Блюмів стиль — нам він здався би доволі романтичним, надто довершено-елегантним для політика, тим паче лівого — сприймали як свідчення, що, власне, лівицю очолює гідна особа. Особа, яку люто ненавидять, з одного боку, комуністи, а з другого — французькі праві.

Крім того, Блюм єдиний розумів, що треба було робити його партії — Соціалістичній партії, — щоб зберігати політичну вагу у Франції. Якби соціалісти відійшли від марксизму і спробували стати соціал-демократичною партією північноєвропейського зразка, вони просто злилися б з уже наявною Радикальною партією, з якою мали чимало спільного в соціальній базі. З іншого боку, соціалісти не могли конкурувати з комуністами як революційна антисистемна партія. Тому Блюм тонко балансував: вдавав із себе спільника революційної партії, відданої ідеї повалення капіталізму, а на ділі ця партія функціонувала як найбільш соціал-демократична у Франції.

Комуністи будували свою стратегію на припущенні, що радикали переможуть і сформують поміркований лівоцентристський уряд, який нікого не лякатиме, а отже, стане надійним проводом Республіки, а водночас цей уряд можна буде підштовхувати до про-радянської зовнішньої політики. Натомість вони отримали уряд соціалістів на чолі з чоловіком, принаймні на риторичному рівні налаштованим на перетворення французької влади, зміну її інституційної структури і соціальної політики. Комуністичних лідерів анітрохи не цікавили радикальні зміни у Франції, а тим паче революція. Їх цікавила така Франція, що слугуватиме інтересам Радянського Союзу.

Блюму велося непросто. На заваді стояла нестабільність його коаліції. Радикали не бажали майже ніяких політичних нововведень, а комуністи прагнули змін лише в зовнішній політиці. Вони не хотіли створювати внутрішніх проблем, що могли послабити уряд. Комуністи мали на меті зберегти лівий уряд і скерувати його зовнішню політику в бік радянських інтересів. Так соціалісти, які вимагали і проштовхували через парламент скорочення робочих годин, колоніальні реформи, визнання виробничих профспілок, оплачувані відпустки і так далі, залишилися на самоті.

Блюм мало тямив в економіці. Він був не надто ознайомлений із поняттями дефіцитного фінансування, державних інвестицій тощо. Відповідно, і робив мало, внаслідок чого його зусібіч недолюблювали. Праві вважали його непомірно ризиковим, лівих розчаровувала невигадливість його реакцій. На нього тиснули.

Увесь цей час Блюму було важко знаходити союзників за кордоном. В Іспанії теж