Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш - Барбара Шер
Якщо ви вважаєте, що це неймовірно, просто спробуйте! Коли під час мозкового штурму ваша команда починає видавати на-гора конкретні пропозиції й контакти та пропонувати допомогу, побачите, з якою спринтерською швидкістю ви намагатиметеся записати всі імена та телефонні номери – і за п’ять хвилин у вас буде стільки перспективних і реальних перших кроків для досягнення вашої мети, що вам дух перехопить.
Коли ваш план детально розроблений і зведений до конкретних потреб, дуже мало хто в такий момент захоче кинути цю справу, піти додому й забути про все. Навпаки, саме тоді всі справді захоплюються й активізуються. Раптом починає здаватися, що ця фантастична мрія таки реальна. І річ навіть не в тому, що люди дуже хочуть бути задіяні – вони хочуть дати вам можливість діяти! Кожен член вашої команди розуміє, що може реально чимось допомогти: ідеєю, зв’язками, уміннями. І кожного тішить думка, що колись вони скажуть: «Бачиш цей будинок? А оту третю цеглинку зліва у третьому ряду знизу? Це мій внесок. Я поклав її власними руками».
У розділі 6 ми говорили про важливість виявлення суто емоційних проблем – ситуацій, у яких можна зарадити, просто вислухавши людину зі співчуттям та розумінням. Але зараз ми маємо справу зі стратегічними проблемами – такими, що потребують конкретної допомоги. Це проблеми, які можна владнати, – і, здається, ми отримуємо якусь надприродну втіху, розв’язуючи їх. Ви розумієте, що я маю на увазі, якщо колись ви допомогли комусь знайти роботу чи квартиру, отримати роль у виставі, узагалі змінити життя на краще чи зустріти своє кохання. Більшість із нас пам’ятають та цінують кожен випадок, коли нам вдалося посприяти чиємусь успіхові чи витягти друга з халепи. І це не тому, що ми всі якісь святі альтруїсти, а тому, що, допомагаючи іншому, ми реалізуємо наші творчі здібності, а це завжди приємно.
Ми не так давно почали усвідомлювати, наскільки нам потрібно ділитися вміннями й ресурсами: це не менш важливо для нашого існування, ніж їжа та секс. Якби в наших далеких пращурів не виник інстинкт співпраці та взаємодії, страшні шаблезубі тигри з’їли б їх першого ж ранку, коли вони вилізли зі своїх печер. А речі, які забезпечують наше виживання, завжди приємні. Саме так природа подбала про те, аби ми їх робили.
Родини перших поселенців та дрібні фермери мусили діяти разом, щоб збудувати велику комору чи хлів, зорати землю, зібрати врожай або змолотити хліб. Таким чином вони підтримували зв’язки у своїй громаді, а також гарно проводили час. Спільна праця заради життєво важливої мети зміцнювала їхні стосунки так само, як робила їхні дії більш ефективними. Вони не розділяли любов і працю, особисті інтереси і взаємну підтримку. Завдяки технічному прогресу в наш час ми більше не потребуємо безпосередньої допомоги ближнього для того, щоб вижити. Ми досі залежимо від інших людей, але співпраця, яка забезпечує наше існування, стала абстрактною та невиразною. Ми купляємо будинки, збудовані незнайомцями. Ідемо до супермаркету, щоб купити їжу. Відкриваємо телефонний довідник, щоб викликати лікаря або сантехніка. Ми обмінюємося більшістю товарів і послуг за гроші замість любові. Отримавши свободу мати нашу власну, індивідуальну мету – а це дуже цінна річ, – ми заплатили високу ціну: спільність прагнень, яка колись поєднувала працю та взаємини в одне важливе ціле. Але попри все, навіть сьогодні найпростіший та найприємніший шлях зробити щось – зробити це разом. Доказом цього є те, що більша частина нашого потенціалу лишається замкненою всередині нас, поки ми намагаємося розкрити його самотужки.
Однак наш інстинкт співпраці досі живий. Він прагне діяти. Чому б тоді не змусити його працювати для досягнення наших індивідуальних цілей? Поділитися з кимось своїми мріями й ресурсами – чудовий спосіб опинитися в колі «родини» переможців, що є об’єднанням людей із новою спільною метою: не заради виживання окремих його членів, а для якнайповнішого розкриття унікального потенціалу кожної людини.
Нам не треба повертатися в минуле, аби знайти модель «спільного індивідуалізму». Вона в нас під носом. Наші міфи «кожен сам за себе» та «своя сорочка до тіла ближча» просто заважають її побачити, і останнє місце, де ми б узялися її шукати, – у житті успішних людей. Проте, власне кажучи, ця модель є основою й причиною їхнього успіху! Для більшості з них це такий очевидний і природний факт, що їм навіть не спадає на думку віддати йому належне. Спитайте їх, і багато хто скаже: «Звичайно, я сам усього досяг». Але наведу вам принаймні один приклад відомої людини, яка, маючи вельми скромні статки, змогла піднятися до найвищих вершин і при цьому публічно зруйнувала відомий міф Гораціо Елджера[41].
Звичайно, згідно з популярною легендою, цей чоловік сам, своїми руками перетворив маленьку родинну ферму на багатомільйонний бізнес. Однак, за його ж власними словами, це відбувалося так. Коли він повернувся додому з армії й перебрав на себе керівництво фермою, до нього прийшли друзі й сусіди та, засукавши рукави, сказали щось на кшталт: «Гаразд, синку, перше, що тобі потрібне, – гроші. Ось тобі кредит. Думаємо, тобі вистачить десь чотири роки, аби віддати його. Компанія Гаррі допоможе тобі з насінням та добривами. У мене є кілька гектарів землі в низовині, яку я не обробляю, – можеш засіяти її для початку. Можеш також скористатися моїм інвентарем та обладнанням – ось тобі ключ від сараю. У нас є торговельні зв’язки в усіх містах штату, а в старого Сема – вантажівки. Коли ще чогось потребуватимеш, просто приходь і кажи, гаразд? Ми будемо навідуватись час від часу – подивитись, як твої справи».
Саме так Джиммі
