Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

Комуністи приймають насильство як об’єктивну вимогу розвитку історії. Фашисти, схоже, люблять насильство як метод нав’язування свого суб’єктивізму іншим. Ці денді можуть бути вельми жорстокими. Я про румунів.

Між культурною розмовою і риторичним убивством тонка межа. Я не маю на увазі Кодряну й напіврелігійних фанатиків зі студентського руху, які переходять у справжній румунський фашизм. Я маю на увазі цілком презентабельних людей, які були б шанованими гістьми в залі будь-якого університету світу. І, зрештою, згодом такими й були — той-таки Мірча Еліаде.

Вони могли абсолютно спокійно говорити про вигнання євреїв або винищення угорців, про необхідність насильства задля очищення забрудненого тіла Румунії від усіх злоякісних меншин. Вони вважали кордони — румунські кордони — зовнішнім шкірним покровом, який треба берегти від ушкодження. Це мова гніву, хоча ніхто з цих людей персонально не здавався особливо розлюченим. Таке враження, ніби вони просякнуті крайньою риторикою, навіть коли хочуть сказати щось не конче і не зовсім крайнє.

Люди, які з ними перетиналися, бачили це, але не завжди про це казали. У бухарестському щоденникові 1930-х і початку 1940-х років Михаїл Себастьян пише про розмови з Мірча Еліаде та Нае Іонеску. Вони ходять до кав’ярень в центрі Бухареста — такі собі паризькі зустрічі з кавою і бесідами про архітектуру, мистецтво чи що там іще. Аж раптом (пише в щоденнику Себастьян) Еліаде як видасть якусь геть ненависницьку репліку про євреїв! Цікаво, йому й на думку не спадає, що, можливо, дещо дивно таке казати єврею Себастьянові. Та й сам Себастьян не вповні це усвідомлює, хіба що згодом. Наче злостивість до меншин була такою природною частиною розмови, що знадобилося б чимале зусилля свідомості, щоб уявити, якої образи ти можеш завдати, який спричинити розрив.

Себастьян радше є винятком: хоча його начебто не бентежить ця ситуація, він усе-таки її зауважує. Тут, гадаю, проявляється його єврейськість — він завдає собі клопоту це записати. Певно, для Себастьяна це і є та політика, що віддаляється від культури. Бо антисемітські коментарі виглядають, м’яко кажучи, дивно, коли знаєш, що на Буковині саме палять євреїв. Ці щоденники такі захопливі, тому що Себастьян насправді не знає, що відбувається під час Другої світової війни. Він гине від нещасного випадку 1945 року, так і не довідавшись про Голокост у нашому розумінні. Він пише про Румунію і суто румунський занепад.

Це невеликий приклад ширшої проблеми для таких, як ми: як знайти дорогу назад у той світ фашистських бесід? І треба бути обачними з ярликами. Як не крути, «Залізна гвардія» і Корнеліу Кодряну — значно більш безпосередні фашисти у своїй діяльності, організації, мобілізації, політиці, пропаганді тощо. Інтелектуали не виходять на вулиці, не ріжуть людям горлянки, не підвішують їх на м’ясних гаках. З іншого боку, Кодряну діє на дещо інших засадах, і назвати його фашистом — хоча почасти це описує те, що він робить, — не зовсім відповідає тому, про що він каже.

Організація Кодряну, знана як «Залізна гвардія», офіційно називалася «Легіоном Архангела Михаїла»: архангел являвся Кодряну у в’язничній камері. Здається, їхніми принципами було любити Бога, любити одне одного, виконувати свою місію і так далі. Складно вивести такі орієнтири із хрестоматійного визначення фашизму.

І вони дуже здивували б деяких цинічно нерелігійних, іррелігійних, антирелігійних фашистів із західніших країв.

Раніше, у контексті марксизму і лібералізму, ти казав про перше покоління, яке виросло у світі без релігії, де про віру не йшлося. Це, може, і так для окремих лібералів або марксистів, але із соціологічного погляду має величезне значення, в якого Бога не вірять усі решта — або ще можуть повірити. У румунському випадку це православне християнство, що, схоже, суттєво.

Це має впливати на конкретно їхню версію культу смерті. Румунські фашисти справді були зациклені на індивідуальній смерті: не лише на смерті людини, яку вбиваєш, а й на смерті, що чекає тебе як воскресіння. Вочевидь, це перекручений вияв християнства, а не ще чогось.

Тут доходимо до католицьких країн, де в 1930-х роках при владі були праві: Іспанія, Португалія, Австрія, Італія. Під час війни до переліку долучилася Франція.

У католицьких країнах, на відміну від православних, Церква має надійну і більш-менш автономну інституційну базу. До того ж кожна країна має свої уподобання й інституційні традиції. У Франції більшість населення номінально католицька, в умовній половині країни — ще й активно католицька. Історично склалося, що позиція Церкви там опозиційна: функціонально й законодавчо Церкву вилучено із влади — а втім, більшість XX століття вона зберігає величезний вплив. Церква не зближалася із крайніми правими партіями, маючи міцний зв’язок із традиційними правоцентристськими партіями. Це одна з причин, чому фашизм у Франції не прийшов до влади, а був нав’язаний іззовні пізніше, під час Другої світової.

Ще одна причина, звісно, в тому, що з-поміж усіх французьких партій соціологічно найподібніша до фашистської — з ображеним і наляканим нижчим середнім класом, що боїться лівої революції й обурюється багатством і владою, — є Радикальна партія. У французьких обставинах вона пов’язана з лівицею: через антиклерикалізм і асоціацію з Французькою революцією як підставою для законодавства, яке підтримували її прибічники. До речі, це може почасти пояснювати, чому французькі фашистські інтелектуали не мали очевидного й одностайного тяжіння до певної партії.

А ось у Бельгії чи Голландії католицькі партії — провідна організаційна форма для вираження правої політики. У самому Ватикані в 1938–1958 роках була крайня права організаційна структура та ієрархія, тож у ті часи можна було спокійно поєднувати католицьку владу і консервативну політику.

Тим часом в Англії Консервативна партія і кроку не ступала без тісної співпраці з англіканською ієрархією. Це одна з причин, чому вона була такою успішною парасольковою партією і мінімізувала можливості для окремого фашистського руху. В межах цієї консервативної, залежної від церкви партії могли прориватися принагідні спалахи екстремізму, що їх вона знешкоджувала як застарілу, культурно реакційну політику.

У 1933 році до влади приходить Гітлер, і невдовзі, щонайпізніше 1936-го, стає зрозумілим, що головною правою державою в Європі буде нацистська Німеччина. Як усі ті фашисти реагують на це у своїх місцевих контекстах?

Переважно вони наголошують на своєму зв’язку з італійським фашизмом. Фашизм в Італії, який не має відверто расистських підтекстів, а для більшості європейських країн не має й особливо загрозливих асоціацій, стає прийнятним утіленням на міжнародному рівні тієї політики, яку вони хотіли бачити у власних державах. Так було в Англії, де Освальд Мослі щиро