Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер
Загалом 1933 рік можна вважати останнім роком великого суспільного впливу Ґеорґе. Пригадую, як я здивувався, прочитавши опубліковану інавґураційну промову Макса Комереля «Молодь без Ґьоте», виголошену 1930 року. Комерель стверджував, що молодим людям годі підступитися до Ґьоте, так міцно вони прив’язані до поезії Ґеорґе. На той час це вже не відповідало дійсності. «Молодь без Ґеорґе» — така назва пасувала би значно краще. Бо вже тоді доводилося з подивом констатувати, що після двадцяти-двадцятип’ятирічної підготовки і розквіту в двадцяті роки суспільний вплив Ґеорґе і його поетична слава почала швидко згасати. Причин багато і одна з них полягає в тому, що велика політико-поетична рішучість, характерна для Ґеорґе і його кола, стала присудом іншому великому німецькому поетові, затьмарила його — тим інтенсивніше нагромаджена енергія останнього почала проникати в суспільну свідомість: Райнер Марія Рільке, чиї пізні твори, «Дуїнські елегії» і «Сонети до Орфея», саме підкорювали читача. Протягом усього Третього Райху Рільке був мало не поетом Опору, поміж іншим через високий маньєризм поетичного стилю, який різко контрастував з уніфіковуваним суспільством.
Це, звичайно, не означає, що поетична майстерність Ґеорґе, насамперед епіграматична сила його письма, як бачимо також на прикладі Ґотфріда Бенна і Пауля Целяна, перестала впливати. Просто доба великої популярности Ґеорґе минула.
Своєрідний і незвичайний вплив, який ішов від Ґеорґе, заважає сьогодні осмислити, ким він для нас був. Йдеться як про позитивні упередження його безумовних прибічників, так і про неґативні упередження його рішучих супротивників. І ті, і ті ускладнюють шлях осмислення. Втім, переважають таки супротивники. Ґеорґе зараховують до критиків технічної цивілізації сторіччя, яким цілком доречно беруть на карб, мовляв, живуть вони коштом того, що самі відкидають. Ґеорґе критикують за аристократичну відокремленість від життя трудящих мас — досить згадати провокативні рядки «вже їхнє число — переступ», які насправді стосуються радше крамарів, ніж робітників. А ще упереджене ставлення науки, пов’язане з критичним і скептичним ставленням Ґеорґе до неї самої, адже більше надій поет покладав на духовний вплив, а не на об’єктивність наукового шукання істини. Інше упередження вказує на брак в Ґеорґе індивідуального підходу до людини внаслідок уніфікаторських амбіцій, що ним рухали. Кажуть про деспотичність Ґеорґе-виховника, який з однаковою силою запосідав і відлучав, не одного скривдивши і кривдячи далі. І, нарешті, самостилізація, яка огортала його фігуру і наявність якої він сам визнає в листі до Сабіни Лепсіус:
«Життя не життя поза цілковитим духовним пануванням. Скільки мені за нього доводиться боротися і страждати, не знає ніхто. А роблю ж усе це для друзів. Бачити мене таким, яким вони мене бачили, — їхня найбільша життєва втіха. Для них борюся, терплю, мовчу. Доходжу до самісінького краю — віддаю останнє… що навіть ніхто не підозрює».
Власне самостилізація, присутня також у віршах Ґеорґе, і закриває багатьом доступ до його поетичних творів.
З іншого боку — упередження на захист Ґеорґе, які заважають не менше. Кожний, хто зустрічався з ним, говорить про всепоглинну владу його особи. Не перебільшу, сказавши, що не було нікого, хто б володів такою в’яжучою силою. Досі бачимо, яку велику владу мала ця демонічна людина, впливаючи на старих і молодих, до останньої хвилі неспроможних звільнитися від залежности, підпорядкованости, добровільної скорености перед вищою волею і мудрістю майстра. Саме успіх людиноформця Ґеорґе дивним чином обтяжує наші роздуми.
Кожний людиноформець творить, беручи на себе імітацію, продуктивне наслідування, щось на зразок ефекту відлуння, і заглушуючи таким чином голос того, хто це відлуння породжує. Це неодмінний закон духовного впливу, і кожний учитель та учень бодай трохи відчував на собі силу і нужду цього ефекту відлуння. Тим більше, якщо зважити на високий рівень свідомости, з якою Ґеорґе планував і керував своїм впливом. Це така собі самостворена догматика, характерна для всіх життєписів кола Ґеорґе. Чи візьмемо ми до рук книжку Ґундольфа за 1920, чи книжку Вольтерса про Ґеорґе за 1928 рік, чи одну з великих образотворчих біографій, написаних у колі Ґеорґе, — всюди за історичними фігурами ми розпізнаємо заснований на усталеній шкалі вартостей праобраз, який їм усім надає певних родинних рис, приховуючи історичні розбіжності, що не конче сприяє пізнанню. Коли, приміром, Ґундольф називає Ґеорґе єдиною античною людиною сьогодення, то він залишається в полоні уявлень Ґеорґе про себе самого і його друзів про нього, а це означає, що сказано таки небагато.
Відтак я хотів би говорити не про розмаїття взаємин Стефана Ґеорґе, пов’язаних з його ім’ям і особою, а про поета, поетична творчість якого містить непроминуще та історикотвірне великої особистости. Слід шукати в його поезії те, чим вона живе і живить.
Поетичний тон Ґеорґе володіє самобутньою пробуджувальною силою. Хоча тих, кого вона будила, негусто, проте досі зустрічаються поодинокі, чутливі до поезії люди, яких вона хвилює. Знову наведу приклад з власного досвіду. Ще гімназистом я пробував наблизитися до лірики — це не можна пояснити родинною атмосферою, адже інтереси сім’ї лежали цілком інде, в природничих науках. Одного дня, ніким не нараяний, я придбав антологію сучасної лірики видавництва «Реклам». У передмові видавець Ганс Бенцманн нарікав, мовляв, поет Стефан Ґеорґе не дав дозволу на друкування своїх віршів. Видавець висловлював свій жаль, і, як це зазвичай робиться, щоб обійти юридичні перепони, використав передмову і повністю зацитував два вірші Ґеорґе. Обидва вірші подіяли на мене, мов електричний удар. Я поняття не мав, що то за один. Переді мною була жахливуща фактура друку, властива для тодішніх зшитків «Реклам». Головне, що видавець зберіг написання з маленької літери, і то вже була неабияка вірність текстові. Я досі знаю: обидва вірші походили з «Килима життя» («Блакитна година» і «Липнева туга»). Самостійність і неповторність звучання мовби заохочували шукати, де ще почуєш тон цього поета.
Я покликаюся на власний досвід, бо певний, що зараз усе це також може трапитися і вряди-годи трапляється. Очевидно, з метою самоосмислення варто запитати себе, чому так. Ясно одне: воля до мистецтва настільки запосідала Ґеорґе, що його поетичний стиль і мовлення вивищилися завдяки своїй незвичайності над усією тогоденністю. До речі, він був сучасником так званого «стильового руху», юґендстилю, довго недобачуване значення якого полягало в тому, що захаращувальному історизму
