Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер

його прагненню постільки, поскільки вже молодим поетом він заходився гуртувати навколо себе однодумців і започаткував літературний рух. Йдеться про «Мистецький вісник», для якого він замолоду взявся шукати і знайшов спільників і для якого тоді писав також Гуґо фон Гофмансталь. Біля джерел цього руху Ґеорґе збирав дедалі більше своїх друзів. Вісник існував спочатку у вигляді передплатного видання. Щоби потрапити до видання, новому поетові не досить було самого бажання, треба було отримати запрошення до співпраці, мало того, належало виборювати право на придбання публікацій, що виникали в колі «Мистецького вісника». Саме так Ґеорґе здобував собі друзів, навідуючись не тільки до Мюнхена, а й до деяких інших міст — Берліна, Дармштадта, Гайдельберґа. Все, що ми знаємо або що про нього оповідають, засвідчує новий стиль стосунків між майстром та учнем, який навіть не можна порівняти зі значенням, яке для Ґеорґе мав Маларме. Ґундольф, великий учитель літературознавства Гайдельберзького університету, належав до тих, кого лідерство майстра, яким був Ґеорґе, прирекло на пожиттєве учнівство. Нерозривність його зв’язку тривала навіть тоді, коли поет з ним порвав.

Кожного, хто міг бодай здалеку спостерігати або навіть відчути особливості таких взаємин між майстром та учнями, вони непомалу вражали насамперед тим, що гостро суперечили духові часу і його вартостям. Адже на передньому плані було наслідування, імітація. Ґеорґе свідомо прагнув прищепити своїм юним послідовникам власну поетичну волю, власне розуміння можливостей поезії і мови, бо це відповідало його потребам і усвідомленню своєї місії. Кожного, хто вперше бере до рук один з випусків «Мистецького вісника», приголомшує одноманітність і родинна схожість зібраної там літературної продукції і — що особливо прикметно — відсутність прізвищ авторів.

З роками коло літераторів-однодумців дедалі більше перетворювалося на коло родинне, в якому Ґеорґе був не тільки провідним поетом, а й великим виховником, наставником, майстром, який утворював центр у повному значенні слова.

Відтак трапилася подія, яку нам і тоді, і сьогодні важко збагнути. Ґеорґе пережив її в Мюнхені, а стосувалася вона юнака, ще майже підлітка, рання смерть якого стала для Ґеорґе своєрідним покликанням і посвятою. Пам’ять про Максиміна зробилася предметом культу, що змінив його поетичну творчість і спричинив розлучення тих умів, які прийняли цей культ, і тих, хто його відкинув. Навіть великі шанувальники Ґеорґе не змогли повністю віддатися цьому релігійному — якщо вже йому судилося таким стати — культові.

Ґеорґеанство почало розвиватися в новому напрямку. Живі взаємини учня і майстра, характерні для «кола», змінили форму — насамперед завдяки політичному талантові Фрідріха Вольтерса. Вольтерс був економістом-істориком зі школи Ґустава Шмоллера і належав до числа найближчих друзів Ґеорґе. У з’яві нового покоління, створеного за подобою і волею майстра, він побачив паростки народницько-державного оновлення загалом. У короткій епохальній праці живі стосунки між майстром та учнями він порівняв з осередком нового політичного державотвірного ладу. Його книжка називалася «Панування і служіння». Він намагався по-новому висвітлити чесноту служіння і присвяту панування, покликаючись на ієрархійний устрій середньовічної держави і римської церкви. Таким чином, відбулося щось на зразок інституціоналізації вільного плину життя в колі, надхненному поетом Ґеорґе і його віршами. Провокативна теза про всезагальне суспільне оновлення ускладнювала доступ, за що її гостро скритикував у своїх викладах Макс Вебер.

Тепер, коли можна озирнутися назад, стає зрозуміло, в чому сила цих переконань. У світопросторі масового суспільства, серед розпорошеного культурного життя їхня спільнота утворювала щось подібне до церкви, що сповідує гасло: «Extra ecclesiam nulla salus».[1] Це речення, яке римська церква досі використовує для проповідування спасіння, ховає також світську істину; і не було нічого безглуздого й образливого, коли амбітність скромніших умів, що належали до кола прихильників Ґеорґе, відтискала на нижчу щаблину ті щедрі обдаровання, які з’являлися поза межами кола. Все це нам переконливо продемонстрували адепти Ґеорґе (причому не тільки на втіху жваво гудженій моді, якою не один-другий чванився).

Сподіваюся, наступна подія зможе дати уявлення про дух посланництва, що панував у колі. Фрідріх Вольтерс, лекції і практичні заняття якого я відвідував студентом, а згодом молодим доктором і з яким мені доводилося часто спілкуватися, подарував мені 1922 року щойно видану книжку Вольфа і Петерсена про «Долю музики», вписавши до неї цю приватну і водночас цікаву для загалу присвяту:

«Той дурень, в кого пихи так,

що духові його затісно в колі.

Та більший дурень той, хто пнеться й прагне

добутись до своїх основ.

Але найбільший дурень той, хто хоче знати

свої найпотаємніші думки.»

Найвірогідніше, що Фрідріх Вольтерс сам переклав італійський текст. У ньому висловлена не лише внутрішня певність спасіння тих, хто причетні до кола: ясно, що стосувалася присвята людини, яка в очах Вольтерса надто ретельно віддавалася мисленню — бо саме це має на увазі словосполучення «добутись до основ». Форма життя роздумки, мила мені, тодішньому учневі Пауля Наторпа, вважалася згубною і непродуктивною. Вірш про Ніцше з «Сьомого жмутку» каже те саме у вигляді епіграми:

«співати б їй,

не говорити, новій душі.»

В цих рядках у поетичній формі висловлені антитези, які Ґундольф виклав у «Річнику духовного чину», — протиставленість буття і знання, субстанції і функції, образу і поняття. Мою увагу в цих антитезах, змальованих радше вправним пером письменника, ніж гострим розумом мислителя, привернула думка, що всяке мислення мусить скласти екзамен на життєздатність. У час молодечих пошуків це була далеко не проста вимога, яка до того ж суперечила загальному схилянню перед оригінальністю, новизною, всебічністю зацікавлень, поширеному в тодішньому літературному і науковому житті.

У двадцятих роках політичні амбіції кола виявилися в тому, що в багатьох містах його прихильники проникли в університети. Назву тільки найважливіші університети, в яких мали вплив шанувальники Стефана Ґеорґе: Гайдельберґ, Марбурґ, Ґісен, Кіль, Берлін, Бонн, Франкфурт, Базель і Гамбурґ. Безперечно, я згадав не всі. То був час, коли прихильники і друзі Ґеорґе почали здобувати наукові позиції: Ґундольф і Вольтерс, Берґштресер, Бертрам, Салін, Бьорінґер, Шефольд, фон ден Штайнен, Гільдебрандт, Зінґер, фон Блюменталь, Андрее, фон Укскюль, Ляндманн, Петерсен, Штауфенберґ та інші. Це не завжди були світила першої величини в науці, однак хоч би приклад Ернста Канторовича, автора великої праці про Фрідріха ІІ, показує, що мірки, створені досвідом і взірцем Ґеорґе, заохочували до справжнього пізнання історії.

Крім цього друзі Ґеорґе проникли в середовища інших професій. Підбехтувані політичними амбіціями Вольтерса, вони відразу після Першої світової війни налагодили контакти з національними молодіжними товариствами, поширюючи ідею нової внутрішньої держави. Але історія розпорядилася по-іншому. Рання смерть Вольтерса, відхід Макса Комереля від свого