невідомими ці вишукані вислови, які приносять мені величезну насолоду, а я знаю, що ти, як це й властиво дружбі, поділяєш мої смаки, а тому приймеш у дар ту або іншу запашну квітку та зможеш узяти з неї, мов бджілка, часточку меду й відкласти в душі цей найкорисніший для здоров'я сік, щоб, роблячи це часто, ти виріс із часом у досконалого мужа, до чеснот Христа, як каже Павло, щоб живити не лише нашого земного Адама, тобто тіло, а й, тим паче, Адама невидимого. Але звідки в мене ця балакучість? Уже давно повинен говорити з тобою не я, а Плутарх. Настав вуха! Але ж я не осел, - скажеш ти. Однак не тільки осли мають довгі вуха, а й олені. О, який я балакун! Мій Михайле! Повір мені, я досить сміявся з цього на самоті. Але укладімо мир! Я думаю, не було потреби звинувачувати в лестощах Мелантія, нахлібника Олександра Ферейського, який на питання, як загинув Олександр, відповів: "Перенесений у моє черево. Хто крутиться коло багатого столу, того від нього не відверне ані вогонь, ані мідь, ані залізо". Трохи далі: "Отже, кого ж слід остерігатися? Того, кого не можна пізнати, що він підлесник і хто сам не признається, що він лестить; того, хто не зустрічається тобі біля кухні, який не міряє тінь, щоб дізнатись про час обіду... але частіше тверезий, виявляє зацікавленість і хоче бути союзником у справах і учасником таємниць... Подібно до того, як, на думку Платона, вища несправедливість полягає в тому, щоб здаватись справедливим і не бути ним, так і в цьому разі слід визнати небезпечними ті лестощі, які обдурюють, а не ті, які діють відкрито, і ті, які діють серйозно, а не ті, які обертаються на жарт". Але зупинись, мій Плутарху! Ах, мій Михайле, чи помічаєш ти, що Плутарх розрізняє підлесника й підлесника? А саме: один відкритий, а другий прихований. Один крутиться біля столів багатіїв, верзе нісенітниці, жартує, лестить, сміється. А інший, прикрившись машкарою серйозного мужа та мудреця, видає себе за надійного й мудрого порадника, гідного всілякої пошани. Перший прагне до того, щоб по-жебрацькому випросити харч і наситити черево чужими обідами, другий, подібно до змії, вкрадаючись у довір'я, вивідуючи таємниці, прагне до того, щоб заподіяти шкоду простій і необачній людині й навіть цілком погубити її. О, це справді пекельна змія! Це посланці Сатани, прикриті людською подобою. Я сам зазнав на собі укусів шести або семи таких отруйних гадюк. Який злий геній скеровує їх на прості серця? Що в них спільного з людьми щирими, які не знають і не мають жодних хитрощів? Що спільного, питаю я, у рака зі змією? Діаметрально, як кажуть, протилежні вони такого роду натурам і нападають на них, неначе вовки, безсумнівно, заради вигоди. З таких людей постають брехливі друзі, фальшиві апостоли, єретичні вчені, тирани, тобто погані царі, які, пробравшись у надра держави, у лоно Церкви, шляхами хитрощів проникаючи, нарешті, на самі небеса, зміщують небо й землю, часто весь світ потрясають смутами. Але хто достатньо яскраво змалює цих демонів? Я заради бесіди такий багатослівний. Та я не жалкую за витраченими словами в цій украй необхідній справі й заради такого друга, як ти. Бувай здоров, вельми дорога мені голово, поєднуй зміїну мудрість із голубиною простотою!
Твій Григорій Савич.
У неділю, близько півночі.
13
[Харків, жовтень 1762 p.]
Salve, Amice pretiosissime! mi Michael!
Barbarus jocus meus pridianus de porcis et asinis, vereor, ne te (ut hac aetate sumus omnes leviculi) offenderit; nimio enim aceto temperatus erat, et tibi nunc serio immerso magnifitis istis nugis jocos audire non vacat nec libet. Quod
vereor, amoris est; quod tam crasse sum jocatus, tribue nauseae, qua istos
vehementer nauseare soleo, istos, inquam Cyprios boves, quod proverbium vide89. Quemadmodum autem parentes, ubi vident infantem filiolum humi reptantem ludentemque imprudenter inddisse in merdam, inque ea sese versantem volutantemque, solent ilium admonere ridentes, et quo fadlius sordes ostendant avocentque ab illo loco, referunt, cuinam turn sit similis, oblitus
videlicet manusque pedesque et ora flavo illo coeno; ille audiens scommata
plorare, indignum facinus existimans ab illis se ludibrio haberi, quibus deberet esse omnium carissimus; donee parens serio lacrumantem non ferens e luto ocius accurrens expediat lacrumasque absterso corpusculo mitiget; ita animus amid cernens animum tuum inter merdosas istas ac suibus amicabus dignas nugas versari, sdensque te ad pura ilia caelestiaque esse fidum a communi nostro parente Deo, non te, sed locum, ubi es, ridet ac cavillatur; te ipsum amat plusquam germanum аЬеЛфоѵ. Tu ad nos tria verba remitte, cum quattuor non vacat. Nam visus sum кат' оѵао a te versiculos mihi missos accepisse, dimetros90 an Anacreonteos91 haud memini; quale mittes, nedar erit. Vale, carissime! Log o Ea(3(3iv.
Mane hora prima Diei.
*
Здрастуй, найдорожчий друже, мій Михайле!
Учорашній мій грубий жарт про свиней і ослів, боюсь, здався тобі образливим (у цьому віці ми всі досить марнославні); він був занадто міцно приправлений оцтом, а в тебе, серйозно заглибленого тепер у ці чудові дрібнички, немає ані часу, ані бажання слухати жарти. Мої побоювання виникають з любові. Причиною мого грубого жарту вважай ту огиду, яку я зазвичай глибоко відчуваю до цих людей, до цих, так би мовити, кіпрійських биків, - прочитай собі це прислів'я. Це схоже на те, як батьки, коли бачать, що дитина, повзаючи по землі й бавлячись, необережно потрапила в нечистоти і в них борсається та порпається, зазвичай зі сміхом застерігають її від цього і, щоб легше вказати їй на нечистоти й вивести з них, говорять їй, на кого вона тепер схожа з руками, ногами та ротом, обмазаним цими жовтими нечистотами, а дитина, чуючи насмішки й вважаючи негідним учинком те, що люди, для котрих вона мала б бути найдорожчою, роблять з неї посміховище, плаче аж доти, доки мати, не витримавши плачу, швидко підійде й винесе її з бруду і, обтерши тіло, осушить її сльози. Так і душа друга, побачивши, що твоя душа перебуває серед смердючої купи гною, яка личить свиням, і знаючи, що ти створений нашим спільним
