Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Цинік у відповідь на всі наші розповіді про невмирущість політиків заперечить, мовляв, світ, на щастя, влаштовано так, що політики хворіють і вмирають, як усі люди. Однак проблема в тому, що хвороби можуть і посилювати неадекватне світосприйняття політиків. І знову Брежнєв — яскравий приклад. Не будемо глузувати, як важко давалися йому промови. Усі, хто бачив і чув публічні виступи Леоніда Ілліча, розуміли або принаймні здогадувалися, що у нього великі проблеми із зубами (насправді зі вставною щелепою). До його психічного стану це не мало стосунку, а що впливало — так це наркотична залежність генсека від сильних снодійних, яка дедалі посилювалася.
Про перший зрив нервової системи Брежнєва на цьому ґрунті розповів у спогадах академік Євгеній Чазов246, у 1967–1986 роках начальник 4-го Головного управління при Міністерстві охорони здоров’я СРСР, простіше кажучи, головний кремлівський лікар. Сталося це ще на початку правління Брежнєва, у серпні 1968 року, під час напружених переговорів у Москві між керівництвом СРСР і представниками Чехословаччини в період придушення Празької весни.
Як згадує Чазов, його і невропатолога Романа Ткачова привезли в будівлю ЦК КПРС на Старій площі:
Брежнєв лежав у кімнаті відпочинку, був загальмований і неадекватний. Його особистий лікар М. Г. Родіонов розповів, що під час переговорів у Брежнєва порушилася дикція, він раптом ослаб, аж мусив прилягти на стіл. […] Сам Брежнєв щось бурмотів, ніби уві сні, намагався встати. Розумний Роман Олександрович Ткачов, старий досвідчений лікар, сказав: «Якби не ця обстановка напружених переговорів, то я сказав би, що це збочена реакція втомленої людини зі слабкою нервовою системою на вживання снодійного». Родіонов підхопив: «Так, це у нього буває, коли виникають неприємності або не вирішуються проблеми. Він не може спати, починає злитися, а потім ковтає одну-дві таблетки снодійного, заспокоюється, засинає. Прокидається як нічого не бувало і навіть не згадує, що було. Сьогодні, мабуть, так перенервував, що випив не одну-дві таблетки, а більше. От і виникла реакція, яка перелякала все Політбюро».
Косигін розповів лікарям, що він сидів поруч із Брежнєвим і «бачив, як той поступово втрачав нитку розмови: “Язик у нього почав заплітатися, — казав Косигін, — і раптом рука, на яку він спирав голову, почала падати”». Лікарі запевнили Косигіна, що це просто перевтома. А Брежнєв проспав три години і повернувся до переговорів. «Це був для нас перший сигнал слабкості нервової системи Брежнєва і збоченої у зв’язку з цим реакції на снодійне», — резюмував Чазов.
Голиков, своєю чергою, згадував, що Брежнєв останні десять років життя пив на ніч по чотири-п’ять снодійних пігулок нембуталу. «Він став уже наркоманом, — констатував помічник генсека. — Брежнєв — людина не дурна, але хвороба перетворила його на інваліда, почувався він жахливо. Особливо останні сім-вісім років, коли оглух, погано говорив».
Схожу оцінку дає Чазов. За його словами, генсек «з активної, товариської, певною мірою чарівної людини, політика, який швидко орієнтується в ситуації й ухвалює відповідні рішення, за десять років перетворився на немічного, “склерозованого” старого».
«Що я чітко вивів зі складних політичних колізій, які відбулися у мене на очах, так це те, що заради користі країни й народу керівник не повинен залишатися на своїй посаді більше як десять років. Піди Брежнєв з посади лідера 1976 року, він залишив би після себе добру пам’ять, — припускає Чазов. — Проте доля зіграла злий жарт із країною і партією. Вона залишила ще майже на сім років хворого лідера, котрий утрачав не тільки нитки управління країною, а й критичну оцінку ситуації в країні і світі, а найголовніше — критичне ставлення до себе, чим поквапилися скористатися підлабузники, кар’єристи, хабарники, та й просто нероби, які думали тільки про свої особисті гаразди».
Замість піти на пенсію Брежнєв спровадив туди Підгорного (старший за Брежнєва менше як на чотири роки) і перебрав собі посаду голови Президії Верховної Ради СРСР. Сталося це 16 червня 1977 року. Відтоді Брежнєв офіційно стояв на чолі не лише партії, а й держави. Стояв, будучи вже зовсім психічно неадекватним.
Наостанок ще одна цитата із Чазова:
Нам, лікарям, щороку ставало дедалі важче підтримувати у Брежнєві навіть видимість активного й розумного керівника. Його центральна нервова система настільки змінилася, що навіть звичайні заспокійливі засоби стали для нього дуже сильними препаратами. Усі наші намагання обмежити їх уживання не мали успіху завдяки масі «доброзичливців», готових виконати будь-які прохання генерального секретаря. Були серед них і Черненко, і Тихонов, і багато інших із його оточення. І це при тому, що на наше прохання Андропов попередив їх усіх про можливу небезпеку застосування будь-яких таких засобів Брежнєвим.
Отже, первинна, найглибша проблема — те, що політик починає вірити у свою вічність, а вже похідні явища — це його дії і дії його оточення на підтримку цієї віри. Хтось доходить до використання психотропних речовин, комусь вистачає самонавіювання. Головне, що виникає система, яка сама себе підтримує і зациклюється на собі, втрачаючи здатність адекватно реагувати на зовнішні подразники. Це притаманно різним політичним командам — великим і малим, національного і місцевого рівня, не лише в тоталітарних, а й у більш-менш демократичних країнах, якщо команду багато років поспіль очолює незмінний лідер і в нього немає серйозних конкурентів усередині команди. Президент Шредінґера
На початку XXI століття одним із найекстравагантніших політиків у світі був президент Венесуели Уґо Чавес. Заснована ним політико-ідеологічна доктрина чавізму попервах начебто мала успіх, але поступово дискредитувала себе і під час правління його наступника Ніколаса Мадуро зазнала цілковитого фіаско. Та не менш цікаве й інше — як Чавес намагався обдурити хворобу і смерть, а натомість обдурив себе і свій народ.
Уперше Уґо Чавес виграв президентські вибори 6 грудня 1998 року. Поруч десятьох конкурентів він набрав 56,2 % голосів, а такі результати, як ви пам’ятаєте, можуть бути надзвичайно небезпечними для демократії. Венесуела це підтвердила одразу ж. Після інавгурації 2 лютого 1999 року Чавес провів два референдуми. Перший, 25 квітня, дозволив йому скликати Конституційну асамблею (92,36 % голосів «за»). Другий, 15 грудня, схвалив нову Конституцію (71,78 % голосів «за»), яка суттєво розширила президентські повноваження і знищила велику частину системи стримувань і противаг. Як наслідок, після цього чавісти більше як 15 років контролювали всі гілки влади — президентську, виконавчу,
