Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Справді, Брежнєв запам’ятався саме таким — старим маразматиком, який уперто не хотів іти з керівних посад на пенсію. І мало хто пам’ятає чи знає, що в перші роки свого правління він був на вигляд — а напевно, і всередині — іншою людиною. Річ не лише в тому, що тоді він був молодшим, а його мозок працював краще. У нього тоді ще не було відчуття власної незамінності, радше навпаки, було відчуття своєї посередності, сірості, а отже, й замінності. Він добре знав, як це — замінити, адже й КПРС він очолив завдяки тому, що разом зі спільниками усунув від влади свого попередника Микиту Хрущова.
Нагадаємо, що Хрущов обіймав посаду першого секретаря ЦК КПРС від 7 вересня 1953 року. Крім того, з 27 березня 1958 року він був головою Ради Міністрів СРСР. 14 жовтня 1964 року відбувся пленум ЦК КПРС. Офіційно повідомили, що пленум «задовольнив прохання т. Хрущова М. С. про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР у зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я»238.
Найбільшу вигоду від зміщення Хрущова отримав тріумвірат у складі Брежнєва, Миколи Підгорного й Олексія Косигіна. На той момент Брежнєв і Підгорний були секретарями ЦК КПРС, а Косигін — першим заступником Хрущова на посаді голови Ради Міністрів СРСР. Пленум 14 жовтня обрав Брежнєва першим секретарем ЦК КПРС. Наступного дня Президія Верховної Ради СРСР звільнила Хрущова від обов’язків голови Ради Міністрів СРСР і призначила на цю посаду Косигіна. 9 грудня 1965 року VII сесія Верховної Ради СРСР VI скликання обрала Підгорного головою Президії Верховної Ради СРСР.
Отже, Брежнєв із власної практики знав, що скинути очільника КПРС можна. Знав він і те, що це можна зробити в різні способи. Петро Шелест, який у 1963–1972 роках був першим секретарем ЦК Компартії України, пізніше згадував:
Я розповів Підгорному, що зустрічався в Желєзноводську з В. Ю. Семичастним, колишнім головою КДБ СРСР у період підготовки пленуму ЦК 1964 року. Семичастний мені розповів, що йому Брежнєв пропонував фізично позбутися М. С. Хрущова шляхом улаштування аварії літака, автомобільної катастрофи, отруєння або арешту. Усе це Підгорний підтвердив і сказав, що Семичастний і він усі ці «варіанти» усунення Хрущова відкинули239.
І Брежнєв, очевидно, розумів, що головна посада в КПРС дісталася йому випадково, а не за якісь його особливі заслуги чи видатні особисті якості. Микола Єгоричев, перший секретар Московського міського комітету КПРС у 1962–1967 роках, через чверть століття сказав в інтерв’ю, що Брежнєв «ніколи не був лідером: ні до, ні після жовтневого пленуму. Так уже склалося, що, коли звільняли Хрущова, іншої кандидатури, гідної цієї високої посади, просто не виявилося. У вузькому колі друзів я тоді говорив: Брежнєв не потягне»240.
Російський історик Рой Медведєв у біографії Брежнєва теж відзначає первісне хитке становище Брежнєва:
Ще в жовтні 1964 року багато членів президії ЦК і секретаріату ЦК КПРС розглядали висунення Леоніда Ілліча на посаду першого секретаря ЦК КПРС тільки як тимчасове рішення. Вважалося, що на чолі партії має стояти сильніша, енергійніша й авторитетніша людина. Однак між організаторами жовтневого пленуму в цьому плані не було одностайності, і вони всі зійшлися на кандидатурі Брежнєва, людини, як здавалося, згодливої, м’якої і такої, що не рветься до влади. Тому з літа 1965 року дехто з членів президії ЦК почали проводити підготовку до нових змін у вищому ешелоні влади241.
А проте Брежнєв протримався на чолі КПРС понад 18 років — до самої своєї смерті. Уже на XXIII з’їзді КПРС, який проходив 29 березня — 8 квітня 1966 року, Брежнєв постав як керівник, який прийшов назавжди. Про зміцнення його становища свідчило й те, що на тому з’їзді партійній посаді, яку він обіймав, повернули назву часів Сталіна на цій посаді — генеральний секретар ЦК КПРС. У тріумвіраті Брежнєв — Підгорний — Косигін перший здобув собі вирішальну роль, залишивши двом іншим тільки дорадчу. Рой Медведєв констатує, що «до кінця 60-х років Брежнєв уже цілком освоївся біля штурвала влади і поводився так, наче абсолютно впевнений, що він єдиний гідний і безперечний очільник країни й партії. У бесідах із друзями він майже всерйоз називав себе “царем” СРСР — Росії».
Що ж сталося з Брежнєвим? Посада його, звичайно, виняткова, але сам він зовсім не винятковий, а цілком типовий приклад політика, який швидко увірував у свою вічність. І він зробив те, що робили, роблять і робитимуть тисячі політиків різного калібру в різних країнах.
Шлях від первісного відчуття своєї замінності до протилежного відчуття незамінності складається з трьох кроків. Крок перший — пристосувати себе до потреб свого політичного оточення. Крок другий — пристосувати своє політичне оточення до своїх потреб. Крок третій — переконатися у своїй необхідності для свого оточення й ототожнити це з необхідністю для країни. Після цієї третьої стадії політик стає фактично невиліковним. Щоправда, більшість політиків урешті-решт утрачає владу через дію демократичних механізмів чи з інших причин. Брежнєв у цьому сенсі — «експеримент, доведений до логічного кінця». Урок тут полягає не в особистому маразмі генсека — Брежнєв показав, до якого маразму може дійти ціле суспільство, коли один політик править ним вічно.
Щоб не бути голослівними, розповімо бодай коротко про кожен із цих трьох кроків у виконанні Леоніда Ілліча. Є чимало свідчень про те, як у перші роки свого правління Брежнєв пристосував себе до потреб верхівки КПРС. «Члени президії ЦК відчули себе впевненіше, не те що в хрущовські часи. Вони отримали можливість безперешкодно висловлювати свою думку. Брежнєв нікого не обмежував і не переривав. Навіть сам завів такий порядок: усі повинні висловитися з кожного питання. І враховував думку колег», — описує перші дії Брежнєва на найвищій посаді його біограф Леонід Млечин242. Він згадує й вимогу Брежнєва до висвітлення роботи керівництва країни в масмедіа: «Треба показувати колективний розум, не вихваляти одну особу. Досить із нас культів».
Рой Медведєв наголошує, що на початку 1970-х суттєво зросла підтримка Брежнєва з боку секретарів обласних партійних організацій і всього партійного апарату в центрі й на місцях. Партійні керівники всіх рівнів утомилися від нескінченних
