Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

реорганізацій і перестановок, які проводив Хрущов. Основна частина апарату побоювалася появи на чолі КПРС нових «сильних лідерів». Партійну бюрократію в цьому випадку влаштовував якраз слабкий і порівняно доброзичливий керівник, який виступає під гаслом стабільності, проти різких змін. Малася на увазі передусім стабільність у складі вищих партійно-­державних кадрів і кадрів середньої ланки. По суті, Брежнєв став виразником інтересів і настроїв партійно-­державного апарату, він повернув йому багато втрачених раніше привілеїв, підвищив оклади і майже нічим не обмежував владу місцевих керівників та керівників республік. Один із журналістів, який не раз супроводжував і Хрущова, і Брежнєва під час їхніх поїздок по СРСР, розповідав Рою Медведєву, що Брежнєва і наприкінці 1960-х, і на початку 1970-х зустрічали на різних обласних, республіканських і міжобласних активах набагато сердечніше й привітніше, ніж Хрущова, приїзд якого в будь-який регіон країни сприймався зазвичай як візит суворого ревізора. Візити Брежнєва, навпаки, — своєрідна демонстрація єдності між ним і партійно-­державною бюрократією на місцях, хоча він не мав ні сили, ні енергії, ні навіть ораторських здібностей Хрущова.

Утім майже одночасно з першим кроком, тобто задоволенням потреб верхівки КПРС, Брежнєв вдався і до другого кроку — до змін у цій верхівці згідно зі своїми потребами. Є цікаве свідчення тодішнього другого секретаря ЦК Компартії Грузії Петра Родіонова про свою зустріч із Миколою Ігнатовим, тодішнім головою Президії Верховної Ради РРФСР, одним із найактивніших учасників підготовки скинення Хрущова. Зустріч відбулася десь через рік після жовтневого пленуму 1964 року. «І ось я на Делегатській, де в той час містилися Президія Верховної Ради й уряд РРФСР. Бесіда йшла в кімнаті відпочинку за чашкою чаю. Після обміну кількома незначущими фразами Ігнатов абсолютно несподівано для мене почав буквально ганити Брежнєва. “Дурні ми, — говорив він у нервовому запалі, — привели цього хитрого Лиса Микиту до влади. Ти подивись, як він розставляє кадри! Робить ставку на сірих, але зручних, а тих, хто розумніший і сильніший, тримає на відстані. Ось і чекай від нього чогось путнього”. Кажучи про людей “сильніших” і “розумніших”, мій гостинний господар напевно мав на увазі самого себе»243.

Брежнєв — уродженець міста Кам’янського в нинішній Дніпропетровській області України, у 1939–1941 роках був секретарем і потім у 1947–1950-му — першим секретарем Дніп­ропетровського обкому КП(б)У. Очоливши КПРС, Брежнєв почав поближче до себе підтягувати кадри, які теж пройшли через Дніпропетровськ. Пощастило, зокрема, Андрію Кириленку, який був другим секретарем Запорізького обкому КП(б)У в 1943–1947 роках (там він і познайомився з Брежнєвим, першим секретарем Запорізького обкому КП(б)У в 1946–1947-му), далі працював першим секретарем Миколаївського обкому КП(б)У, а в 1950–1955 роках — першим секретарем Дніпропет­ровського обкому КП(б)У, замінивши на цій посаді Брежнєва. За наполяганням останнього 8 квітня 1966 року щойно обра­ний на XXIII партз’їзді ЦК КПРС на своєму пленумі обрав Кириленка своїм секретарем.

Кириленко, як і Брежнєв, 1906 року народження, і вони обидва стали символами режиму геронтократів. У середині 1970-х він вважався однією з найважливіших фігур у партії, але надалі його роль занепала у зв’язку з порушеннями діяльності мозку. У березні 1981-го, коли на XXVI партз’їзді йому доручили зачитати список кандидатів у члени ЦК КПРС, Кириленко не зміг правильно вимовити жодного прізвища. Та навіть у стані старечого маразму за ним зберігали його посаду і відправили на пенсію лише 22 листопада 1982 року, через 12 днів після смерті Брежнєва.

На чотири роки молодшим за Брежнєва був Микола Щолоков, який у 1940–1941 роках працював головою Дніпропетровського міськвиконкому і тоді ж таки познайомився з Брежнєвим. З вересня 1966-го Щолоков — міністр охорони громадського порядку СРСР, з 1968-го — міністр внутрішніх справ СРСР. 17 грудня 1982 року, через місяць після смерті Брежнєва, Щолокова звільнили з посади міністра. Комплексна перевірка діяльності МВС виявила безліч зловживань. 19 лютого 1983 року наклала на себе руки дружина Щолокова. 15 червня 1983 року його вивели зі складу ЦК КПРС, 6 листопада 1984 року позбавили звання генерала армії, 7 грудня виключили з лав КПРС, 12 грудня позбавили всіх державних нагород, крім бойових, і звання Героя Соціалістичної Праці. Наступного дня Щолоков застрелився з мисливської рушниці.

В Україні міцною опорою Брежнєва був Володимир Щербицький, молодший за генсека на 11 років, уродженець Верхньодніпровська в нинішній Дніпропетровській області. Коли Брежнєв очолив КПРС, Щербицький був першим секретарем Дніпропетровського обкому КПУ. З 15 жовтня 1965 по 8 червня 1972 року він очолював Раду Міністрів УРСР; з 25 травня 1972 по 28 вересня 1989 року був першим секретарем ЦК КПУ.

Багато фактів про кадрову політику Брежнєва зібрав завіду­вач відділу Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького Максим Кавун244. Він пише, що Брежнєв ґрунтовно «почистив» Політбюро ЦК КПРС, завдяки чому в його складі почали домінувати прихильники генсека, яких уже тоді називали «дніпропетровською групою». Вони були пов’язані з Брежнєвим через спільну роботу в Дніпропетровську, Молдові чи Казахстані.

Брежнєв розставив своїх людей і на інші важливі посади. Скажімо, до Юрія Андропова, який виявляв ознаки самостійності на чолі КДБ, у листопаді 1967 року Брежнєв приставив першим заступником Семена Цвігуна, з котрим заприятелював у Молдові; а в серпні 1970-го — свого давнього приятеля по Дніпропетровську ще з довоєнних часів Георгія Циньова (їхні дружини були рідні сестри). Заступником Косигіна на чолі Ради Міністрів СРСР у жовтні 1965 року став Микола Тихонов, який починав свою кар’єру в Дніпропетровську і був знайомий із Брежнєвим з кінця 1930-х. У вересні 1976-го Тихонов став першим заступником Косигіна, а в жовтні 1980-го, незадовго до смерті останнього, зайняв його місце.

Кавун пише:

За перші три роки перебування на вершині влади Брежнєв створив кістяк своєї владної команди. До початку 1970-х Леонід Ілліч цілком закріпив владу «дніпропетровського клану», на чолі якого стояв він сам. Політика Брежнєва з протягування на владні пости «своїх», тобто дніпропетровців, виявилася такою ефективною, що навіть після андроповських чисток кістяк центрального держапарату влади становили дніпропетровці. Михайло Горбачов уже наприкінці 1980-х, безпосередньо перед розпадом Радянського Союзу, ініціював спеціальне розслідування, яке встановило, що 53 % керівників вищої ланки української влади були вихідцями з Дніпропетровська. Це дані тільки по Україні. У масштабах Союзу, звичайно, картина була іншою, але всі або майже всі чільні посади обіймали соратники генсека по Дніпропетровську, Молдові або Казахстану.

Отже, Брежнєв максимально задовольнив потреби верхівки КПРС і водночас заповнив цю верхівку своїми людьми. Після цих двох кроків цілком логічним став його третій крок — увірувати у свою вічність. А як тут не увірувати, коли ти впевнений, що ціла країна тримається на тобі.

У 1990 році спогадами