Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Крім кримських комуністів, активну участь в антинатовських акціях 2006–2009 років брали прогресивні соціалісти Наталії Вітренко, кримські «регіонали», а також «Русская община Крыма» та місцеві проросійські парамілітарні організації — «Союз казаков Крыма», «Крымский казачий союз», «Казачья община “Патриоты Севастополя”» та ін. Ці й подібні штучно створені організації розцвіли буйним цвітом якраз за президентства Ющенка (не забуваймо, що в Криму жодних козацьких традицій зроду не було). У лютому–березні 2014-го саме вони стали ядром «самооборони», яка допомагала Росії захопити й анексувати півострів.
Так само на Донеччині й Луганщині серед організацій, які 2014 року допомагали російській агресії, чільну роль відігравали структури, які активно діяли ще за президентства Ющенка. Знову ж таки, маються на увазі як політичні організації разом із відверто сепаратистською «Донецькою республікою», заснованою в грудні 2005-го, так і парамілітарні, передусім організації донських козаків. Найбільшу структурну мережу на сході України мали Військове козаче товариство «Всевелике Військо Донське» (штаб-квартира в Новочеркаську Ростовської області РФ), Міжнародний союз громадських об’єднань «Всевелике Військо Донське» (штаб-квартира теж у Новочеркаську) та Козачий союз «Область Війська Донського» (штаб-квартира в Донецьку).
Хоча внаслідок конституційної реформи президентські повноваження Ющенка вельми звузилися, вони й надалі охоплювали сферу національної безпеки та оборони і сферу зовнішньої політики. Тому знешкоджувати всі внутрішні загрози, які підривали нацбезпеку та оборону і намагалися збити країну з її зовнішньополітичного курсу, було прямим обов’язком президента. Ба більше, це було для нього одиноким способом урятувати свій рейтинг від катастрофічного падіння. З огляду на те, що у Ющенка залишилися тільки ці дві сфери, у них він і мав би діяти максимально активно, диктуючи нації, країні, уряду, парламенту і всім політичним силам свій порядок денний.
У реальності ми спостерігали протилежне. Різні грачі, керовані і спрямовані, як вони самі зізнаються, ФСБ РФ і найближчим оточенням Путіна, диктували порядок денний українській владі — МЗС, Міноборони, Кабміну, Верховній Раді та самому Ющенку, на радість Кремлю зухвало коригували зовнішньополітичний курс України, шокуючи своєю вседозволеністю і безкарністю НАТО і США.
Чи було це другорядною проблемою порівняно, наприклад, із проблемами економіки, соціальної політики тощо? Тут важливо, як відповідав сам Ющенко. У цитованому вже великому інтерв’ю він зазначив, що його політичний курс складався з трьох речей: політична стабільність, фінансова стабільність і національне відродження. Ось як він обґрунтував перший складник:
Якщо ви хочете мати економічний великий успіх, великий економічний приріст чи великі стандарти, зарплати, пенсії, перше, що ви повинні зробити, — ви повинні вирішити національне питання. Якщо ви не вирішили національне питання, якщо у вашій хаті немає спокою, якщо у вашій хаті горять три кути, не говоріть про реформи, я вас прошу, не говоріть про інвестиції, не говоріть узагалі про правильне. Спочатку, будь ласка, беріть відро — не дивіться на його колір — і загасіть пожежу. Дайте політичну стабільність.
Звісно, тут можна спитати: а що, якби Ющенко, дбаючи про Україну і про свій рейтинг, обрав би для себе єдиним пріоритетом виявлення і покарання російської п’ятої колони (з реальними вироками і посадками у в’язниці за державну зраду, тероризм, бандитизм, перешкоджання Збройним Силам України, створення незаконних воєнізованих формувань, розпалювання національної ворожнечі тощо)? Хіба це врятувало б його рейтинг і забезпечило б йому другу президентську каденцію?
Відповісти, певно, треба «так». Найпевніше, це врятувало б йому рейтинг лише частково. Та принаймні він залишився б у політиці, зміг би провести свою партію в парламент, а 2014-го нація переконалася б, що він був правий, і знову визнала б його своїм провідником. Проте варто зауважити й інше: у такому разі (тобто якби за президентства Ющенка російську п’яту колону було б викорінено) події 2014-го могли б розгортатися зовсім інакше. Чи принаймні не так жахливо.
Віктор Ющенко унікальний за своєю суттю політик: він не боровся за свій рейтинг узагалі. Він мислив категоріями історії і щиро вважав, що потрапив у майбутні шкільні підручники лише тому, що став Президентом. Що ж, можливо, для нації він зробив менше поганого, ніж Муґабе, який 37 років тримався за владу, але точно достатньо такого, що призвело і до появи протодиктатури Віктора Януковича, і до втрати Криму, і до війни на Донбасі. Великий рейтинг зіграв із Ющенком злий жарт: маючи недієву і слабку вдачу, Ющенко увірував у свою «богообраність». А це, своєю чергою, зіграло жахливу роль у майбутньому цілої країни, де жило на той момент понад 45 млн людей. Президент, який став легендою
А ось для контрасту позитивний контрприклад (напевне, унікальний, але саме тому такий цікавий). На зламі століть один політик був президентом більше як 12 років. Не вдаючись ні до антидемократичних кроків, ні до популістських заходів, він зберіг високу довіру в народі й авторитет у Європі та світі. Це Вацлав Гавел. Президент Чехословаччини з 29 грудня 1989 по 20 липня 1992 року. Президент Чехії з 2 лютого 1993 по 2 лютого 2003 року.
Звичайно, Гавел — велика історична постать, і чимало тих, хто цікавиться політичною історією, знають основні віхи його біографії. Нагадаємо лише кілька ключових особливостей його президентства.
Передусім Гавел був моральним авторитетом і вже потім — політиком. За часів комуністичної диктатури він — драматург, дисидент, правозахисник. Своє кредо сформулював 1984 року в есе «Політика і сумління»:
Я виступаю за «антиполітичну політику», тобто політику, що сприймається не як технологія влади й маніпулювання, не як кібернетична система керування людськими істотами і не як майстерність прагматика, а як один зі шляхів пошуку і досягнення осмисленого життя, захисту такого життя і служіння йому. Виступаю за політику як практичну мораль, як служіння істині, як, по суті, людське і вимірюване людськими мірками піклування про наших ближніх. Так, цей підхід у нашому світі вкрай непрактичний і заледве застосовний до повсякденного життя. Та я не бачу кращої альтернативи235.
З початком Оксамитової революції в листопаді 1989 року Гавел став одним із засновників опозиційного руху «Громадянський форум», який висунув його на посаду президента країни. 29 грудня 1989 року на спільному засіданні обох палат Федеральних зборів Чехословаччини Гавела було одностайно обрано президентом. Із цією перемогою опозиції закінчився період великих демонстрацій і страйків, суспільство повернулося до нормального життя. Перший президентський термін Гавела тривав пів року — до перших вільних виборів. Головною своєю метою в цей період Гавел бачив підготовку вільних виборів і визначення основних принципів демократичного суспільства.
І ось 8–9 червня 1989 року відбулися вибори до Федеральних зборів Чехословаччини, перші вільні вибори після 1946 року. У лідери вийшов «Громадянський форум» — йому дісталися 68 місць зі 150
