В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Згаданий Рафальський у листі до Головного управління в справах друку так обстоював великодержавницьку місію цензора: «У сфері місцевих інтересів він повинен пам’ятати, що цей край
— колиска нашої держави — повинен бути і залишатися російським, а тому він зобов’язаний усувати всі супротивні і ворожі намагання й тенденції, від кого б вони не виходили, належить усувати кожну спробу пропагувати політичне відокремлення і відчуження».
Ці обмеження часом навіть виходили за межі не тільки державної політики, а й здорового глузду. Так, цензор міг рішуче й остаточно (оскарження не давало наслідків) у фразі «наша Україна» зняти слово «наша» — це в збірнику для читання «Колоски». Мотивація далекоглядна: «Пусть хоть и читают «Украина», но не знают, что ето их страна».
1900 року з 45 рукописів, поданих до цензури, не дозволили 22. Упродовж 1904–1914 років українська громадськість активно ставила питання про зняття заборони з рідного слова. Кабінет Міністрів навіть визнав, що ця заборона «припятствует повишению нинешного низкого уровня крестьян малороссийских губерний», але далі цього не пішло. Тодішній начальник Головного управління в справах друку в розмові з київськими делегатами заявив: «конечно запрещение с переводов св. писання и научно-популярних книг должно бить снято; я даже допускаю возможность разрешения сочинений на малорусском наречии; но вот чего я решительно не могу представить, ето разрешение политических газет по-малороссийски».
В цьому, останньому, пункті царський сановник дотримувався лінії сумнозвісного міністра Валуєва, який на клопотання про дозвіл видати в Харкові газету «Украинский вестник» вчинив резолюцію: «Увеличение числа существующих уже периодических изданий без особих уважительных причин, особенно в малороссийских и западних губерниях империи, я принимаю со своей сторони неудобним».
Цензура дотримувалася ще одного принципу, вбивчого для красного письменства (про науку не вдеться, бо тут була суцільна заборона для українства): все талановите, що мало б вплив на маси і для розвою літератури, якраз і не допускалося на сторінки книг. Натомість, без перепон пропускалося все «ничтожное и глупое», як пише Борис Грінченко, в праці «Порабощаемий народ». «Мета тут очевидна, — зауважує він, — дискредитувати цю літературу; ми винні, якщо вона не дає нічого, крім літературного мотлоху!»
Відомство цензури було якнайтісніше пов’язане з таємною політичною поліцією: сумнозвісним III відділом, а після його скасування з департаментом поліції. Всі важливі українські рукописи,
заборонені цензурою, передавалися нею в ці органи імперської інквізиції, про інші заборони ставилося до відома. Кожен, хто писав по-українськи, був у списку неблагонадійних, а отже, під негласним наглядом царських опричників. Більш того, кожен інтелігент з українців, який на людях й дома послугувався рідною мовою, також викликав підозру і вважався потенційним ворогом монархії.
Навіть те, що було дозволено, не мало державної опіки, а зустрічало всілякі перешкоди на шляху до читача. Так, Звенигородська повітова земська управа відмовилась поширювати серед селян безплатну брошуру Євгена Чикаленка «Розмови про сімейне хазяйство». Бібліотека міста Острогозька на Воронежчині, в якому проживало багато українців, не прийняла до свого фонду подаровані видання творів М. Коцюбинського, М. Грушевського, В. Винниченка під підтекстом «загроза безпеці бібліотеки».
Утиски й заборони українського слова породили таке гальмівне для духовного поступу й руйнівне для всього національного менталітету явище як самоцензура. Про таке свідоме, але вимушене самовбивство своїх ідей Павло Грабовський писав у листі до Бориса Вінниченка, видавця його збірки «Кобза» (Чернігів, 1898), єдиної, до речі, що побачила світ у Російській Україні (всі інші змушений був видавати у Львові): «Вірші я пильненько вистругав, та не знаю, чи догодив вистругуванням цензурі; з того самого погляду помістив і вірші зовсім нікчемні — про кохання та цілунки, може, ці «праведники» скасують увесь збірник». Книжку пропустили, але невдовзі, в січні 1900 року, із антології «Вік» було знято вірш поета, «в котором автор воспевает борцов за народ, страдающих в кайданах без солнца и приюта».
Якими насправді були ті «праведники», засвідчив Іван Франко: «Єдино надійним лоцманом для обходу найбільш небезпечних підводних каменів, які всіяли цензорські дороги, були «кредитні карбованці». Знайшовся навіть такий цензор, якому українські автори підносили замість обкладинки на рукопису асигнацію в сто карбованців, і рукопис пропускався дозволений». Та, певна річ, не всі були такі податливі, та й не в кожного автора знайшлася б така поважна на той час сума.
Можна було б укласти цілий каталог заборонених творів українських письменників, а також нездійснених творчих задумів. Пантелеймон Куліш, зокрема, не зміг видати III томи «Записок о Южной Руси», а також ІІ-томне зібрання етнографічних матеріалів.
Недопущення перед очі українця газет і журналів його рідною мовою, навіть невинних популярних брошюр, все це була послідовна політика, спрямована на зросійщення, нівеляцію, на закріплення за його мовою означення «для хатнього вжитку».
Відсутність бодай науково-популярної літератури українською мовою негативно вплинула на витворення національної термінології в усіх галузях знань. Хоча передові діячі дореволюційної доби, працюючи над укладанням словників, провіщали рідній мові цивілізоване майбутнє, бачили її в ряду розвинутих і повноцінних. Так, Тадей Рильський у колі однодумців заявляв, що з розвитком українців і мова їх розвинеться до можливості вживання її для висловлення абстракцій.
А тим часом «дорозвиватися» без друкованого слова було майже неможливо. Наприклад, 1866 року в Російській імперії не вийшло жодної книжки українською мовою, 1865 і 1870 років — по 5 назв, 1877 — 2, а 1880 — жодної.
Та все ж, незважаючи на такі вкрай несприятливі умови, українська мова не лишилася тільки «для хатнього вжитку», вона дала людству такі імена, як Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.
Свідомий високої місії національного відродження, Михайло Коцюбинський писав: «…Кожному народові, і в тому числі українцям, «належить», між іншим, якмога ширше і повніше розвивати свою духовну сутність і, паралельно до свого культурного росту, поступово удосконалювати знаряддя своєї думки — мову, в якій, як у дзеркалі, відображається і історія, і світогляд, і характер даного народу».
Заборона мови, насадження силоміць іншої, панівної, не тільки гальмувало її внутрішній розвиток, а й
