В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Засудивши український рух як явище небезпечне й неприпустиме, комісія виробила низку дискримінаційних заходів, основні з яких і склалі зміст Емського указу Олександра 11. Подаємо його за оригіналом:

«Госуд. имп. в 18/30 день мая высочайше повелеть соизволил: 1) не допускать ввоза в пределы Империи без особого на то разрешения Гл. Упр. по Дел. Печ. каких бы то ни было брошюр, издаваемых за границею на малорусском наречии; 2) печатание и издание в Империии оригинальных произведений на том же наречии запретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словестности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словестности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главн. Упр. по Д. П.; воспретить также различные сценические представлення и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам; прекратить дальнейшее издание газеты «Киевский Телеграф». О таковой высочайшей воле предлагаю Гл. Упр. по Д. П. к надлежащему исполнению. — за м. В. Д. тов. мин. ст. — секр. кн. Лобанов-Ростовский».

Указ цей, підписаний царем у німецькому місті Емсі, був таємним і його породжено самодержавною волею, поза чином звичайного законодавства (не розглядався на Раді Міністрів, ні в Державній Раді).

«Сим указом, виданим у передодень «освободітельної» війни Росії за славян, — писав І. Франко у статті «Сухий пень», — російське правительство, апріорі, поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбивих заходах печать фальші, нещирості, фарисейства.»

Генерал Потапов, доповідаючи цареві в Емсі, представив йому журнал засідань комісії, а також лист до III Відділу Юзефовича, котрий наполягав на репресіях проти Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства. Цар власноручно написав на журналі своє височайше повеління: Відділ закрити, і щоб відкриття його було можливе лише з його дозволу, за поданням міністра внутрішніх справ.

По суті стали обов’язковими для виконання всі одинадцять параграфів остаточних рекомендацій комісії: заборона викладання будь-яких предметів українською мовою, вилучення з бібліотек усіх нижчих і середніх училищ видань, заборонених другим параграфом проекту (власне, це стосувалося книг, обумовлених у 1–2 пунктах указу); перевірка на благонадійність усіх викладачів навчальних закладів України; «признавалось би полезним» взяти за загальне правило у навчальні округи України призначати викладачів-великоросів, а малоросів розподіляти у навчальні заклади С.-Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів; адмі-ністративе переслідування М. Драгоманова і П. Чубинського («неисправимые и положительно опасние в крае агітатори») та ін.

Цей акт вандалізму діяв упродовж тридцяти років і завдав величезної руйнівної шкоди українській культурі, бо паралізував її життєдіяльність у всіх галузях (розвиток літературної мови, письменство, книгодрукування, вироблення термінології, театр, освіта, наука), спричинився до деформації етнопсихології (насадження комплексу меншовартісності і т. ін.). Останнє мало той негативний наслідок, що, коли на початку XX століття діячі національного відродження ставили питання про українську школу (бодай початкову), то окремі селяни з недовір’ям і осторогою сприймали цю ідею, побоюючись, що рідна, але упосліджена мова зав’яже світ їхнім дітям, що «не виведе їх у люди».

Окрім убезпечення від сепаратизму, царизм таким актом переслідував ще одну політичну мету: щоб «українська культура, що давніше йшла напереді Московщини в зв’язках з культурним світом, в культурних домаганнях і досягненнях, зійшла на провінціаль-ний додаток до «світової» російської культури» (М. Грушевський). Йшлося про духовне роззброєння і вбивство всього народу.

Прикметне, що Олександр II того ж 1876 року залишив політичний заповіт своїм дітям про те, що «могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясениям сего единства и к отдельному развитию различних народностей, для нее пагубно и не должно бить допускаемо.»

1894 року, коли на престол вступив Микола II, О. Кониський подав петицію, підписану багатьма українськими вченими, про скасування указу, але це прохання було відхилене. Коли ж воно було повторене вже на самому порозі революції 1905 року, то й тоді цар відповів: «Несвоевременно».

1878 року текст указу було вміщено на перших сторінках мініатюрного «Кобзаря» Т. Шевченка, виданого 1878 року в Женеві у друкарні М. Драгоманова «Громада». Це видання нелегально переправлялося до Росії. Вперше цей документ на теренах Росії оприлюднено у статті «До історії указу 1876 року», що з’явилася в журналі «Україна» (1907, У).

Тим часом утиски української культури тривали. Праця Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу», через заборону в Росії вийшла у Львові. Заборонено збірник пісень Миколи Лисенка. Знищено тираж книжки Пантелеймона Куліша «Хуторная философия и удаленная от света поезия». Вціліло кілька примірників.

1881 р. Ф. Лебединцеву дано дозвіл на видання журналу «Киевская старина», але неодмінно з попередньою цензурою. Проте Головне управління у справах друку визнало «ненадлежащим удовлетворения» клопотання Олени Пчілки заснувати в Києві лі-тературно-етнографічного місячника «Україна». Міністерство внутрішніх справ дозволило ставити п’єси українською мовою, обставивши це специфічною вимогою: щоб в один вечір, поряд з українською, неодмінно ставили і російську п’єсу. Практично це проіснувало до наших днів.

1833 рік. Затятий переслідувач українського руху Київський генерал-губернатор О. Дрентельн, усупереч царському дозволові, заборонив українським трупам виступати у Києві і на території генерал-губернаторства (Київська, Подільська і Волинська губернії).

1883–1886 роки. Впродовж трьох років Михайло Старицький подавав до драматичної цензури під різними назвами, зі скороченнями і змінами, п’єсу «Не так склалося, як жадалося» (надруковану в альманасі «Рада» 1883 року). Дозволена до постановки З грудня 1886 року. Перша п’єса І. Карпенко-Карого «Бурлака» (1883) дозволена до постановки в переробці 1889 року. П’єсу «Не так пани, як підпанки» драматург шість років посилав у цензуру, де її забороняли майже десятиліття (дозволено 1904 року.

Цензор Рафальський, який пильнував журнал «Киевская старина» заборонив літеру «і» в українських текстах, натомість вимагав ставити «и», що призводило до лексичних непорозумінь («кінь» —