В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

1866 рік. Видано інструкцію на потвердження заборони популярної літератури українською мовою.

Газетам «Губернские новости», які виходили в центрах губерній, заборонено друкувати українські етнографічні матеріали.

Упродовж року в імперії не вийшло жодної української книжки (1865 року — три).

1876 рік. Емський указ, його причини та наслідки.

«Як довго живе народна мова в устах народу, так довго живе і народ. І нема більш нестерпного насильства, ніж те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили безчисленні генерації предків, що відійшли… Коли здригнеться душа людська перед убивством одної, недовговічної людини, то що ж мала б вона відчувати, коли посягають на життя багатовікової індивідуальності народу, — того найвеличнішого з усіх створень Божих на землі?» — ці слова К. Ушинського були широко оприлюднені в зібранні творів видатного педагога 1875 року, саме в той час, коли царські сатрапи виношували план заборони української мови.

Цей удар став особливо нищівним, бо унеможливив подальшу розбудову і зміцнення нації.

На початку 70-х років центр українського руху вже назавжди перенісся до Києва. Національне життя набуло певного пожвавлення. Ожила діяльність Старої Громади. Увінчалася успіхом справа з відкриттям у Києві Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства.

Офіційно на Відділ покладалося етнографічно-статистичне вивчення краю, а також «трьох етнографічних типів в їх економічних умовах: українського, польского і єврейського». Ентузіасти національного відродження одержали легальну можливість «відтверто займатись науковою діяльністю про Україну і для України» (Ф. Вовк). Відділ об’єднував усі українські сили, його провідниками стали Г. Галаган, В. Антонович, П. Чубинський.

Заходами Відділу було порушено клопотання про заснування премії імені М. Максимовича за найкращі праці з історії, географії, етнографії і філології і вже зібрано чималу суму, але на це не дали офіційного дозволу. Водночас Відділ опікувався виданням творів цього видатного вченого.

На III Археологічному з’їзді, що відбувся 1874 року в Києві, члени Відділу виступили з рефератами, які дали цьому міжнародному форумові багату і насичену інформацію про Україну та продемонстрували її потужні наукові можливості.

Упродовж семи місяців з початку 1875 року газета «Киевский Телеграф» стала фактично українською трибуною Відділу, незважаючи на прискіпний цензурний нагляд. Бо ще 16 січня 1875 року з Головного Управління у справах друку надійшла вказівка Київському окремому цензорові ставитися до цієї газети «с особенной осмотрительностью и между прочим не допускать в ней никаких статей, проводящих украинофильские тенденции».

Із 16 співробітників редакції 14 були свідомими українцями, членами Відділу, найактивніші з них Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Зібер, П. Чубинський.

Було встановлено контакти з науковими центрами слов’янських країн Європи.

На Міжнародному Географічному конгресі в Парижі (1875) «Труды этнографическо-статистической експедиции» П. Чубинского здобули медаль II класу, а Російським Географічним товариством були відзначені золотою медаллю.

За два роки Відділ попри обмежені матеріальні засоби зібрав 1000 друкованих видань, цінну колекцію з географії та етнографії, плекав надію на відкриття бібліотеки й музею.

Члени Відділу і його фундатори М. Юзефович, помічник куратора Київської навчальної округи, та В. Шульгин, редактор «Киевлянина», запеклі великодержавники за переконаннями, повели боротьбу проти Відділу, в якому взяла гору «українофільська партія».

Юзефович написав статтю з обвинуваченням Відділу, що не була видрукована лише завдяки Києвському генерал-губернато-рові О. Дондукову-Корсакову, який опікувався цією інституцією і не хотів, щоб на неї падала тінь.

Юзефович після невдалої спроби опублікувати статтю вдається до політичного доносу, надіславши до Петербурга записку «О так называемом украинофильском движении». Тавруючи цей рух як «австро-польську інтригу», він звертав увагу властей на «тенденциозные издания» українською мовою, зокрема, на перекладі повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» як спробу протиставити «малороссийское наречие» «великорусскому языку», звинувачуючи в політичних гріхах чільних діячів Південно-Західного Відділу Російського Геогр. річного Товариства та газети «Київський Телеграф», Юзефович назвав цілу низку прізвищ найактивніших «українофілів».

Ці явні й таємні доноси викликали занепокоєння офіційного Петербургу. 27 серпня 1875 року «в виду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания молитвенников на малорусском язике» цар Олександр II велів створити «особое совещание» «для всестороннего обсуждения этого вопроса» на чолі з Міністром внутрішніх справ Тимашовим, до якого ввійшли міністр народної освіти Толстой, головний начальник III відділу Потапов, обер-прокурор синоду і таємний радник Юзефович.

Вихідним робочим документом стала згадана записка Юзефовича. На її основі, зокрема, шеф жандармів розпорядився занести до «Алфавіту» (реєстр неблагонадійних, що вівся у III Відділі) «Драгоманова, Чубинського, Куліша, Білозерського, медика Носа, Кониського і взяти до відома Мочанова». До матеріалів комісії було долучено справу Косача-Лободовського про масове розповсюдження в Новоград-Волинському повіті літератури українською мовою.

Волосний писар М. Лободовський (автор перекладу повісті «Тарас Бульба») одержав цю літературу від голови місцевого з’їзду мирових суддів і посередників Петра Косача. Було також з’ясовано, що Лободовський «состоит под особым покровительством Драгоманова и Косача». Справник наказав зібрати всі книжки, скласти їх список і представити до начальства. Було конфісковано 158 примірників (28 назв), з-поміж яких: «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Перебендя», «Наймичка» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Сіра Кобила», «Орися», «Лысты з хутора» П. Куліша, «Запорожці» і «Рибалка Панас Круть» І. Нечуя-Левицького, твори О. Сторожвнка, «Байки» І. Крилова та «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя в українських перекладах.

Новоград-Волинський справник доносив губернаторові, що «главними агитаторами» були Косач і його дружина, сестра колишнього професора Київського університету Драгоманова, які «по образу жизни своей старались уводить по каждому шагу хлопоманию, сближаясь исключительно с низким классом народа». Косача звинувачували в — ому, що він прийняв на службу Лободовського і постачав йому літературу.

Справу Косача-Лободовського було використано як один із зручних мотивів для заборони українського слова. Позиція комісії, а отже, і найвищих офіційних кіл, зводилася до того, що «вся литературная деятельность так називаемих украинофилов должна бить отнесена к прикритому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целостность России. Центр